На міській площі перед ратушею зібралися два великих гурти шляхти, і поміж ними Юрій упізнав своїх. Спочатку важко було розібратися, чи панство веселиться, чи свариться, але слово за словом і молодий Кульчицький-Шелестович зрозумів, що справа пахне сутичкою. Кивнувши на прощання Миколаєві, Юрій поспішив туди і незабаром опинився у самій гущі подій.
Навпроти кульчицької шляхти стояли польські пани на чолі з тим самим Ігнатієм Коналінським. На площі вже закипіло, як у казані. Шляхта зараз же позбігалася: одні – за кульчичанами, інші – за поляками.
– То ви ідіть преч, немиті! Від вас смердить гноєм, ідіть хліви чистити. Ви ся риєте у землі, як хробаки, то вам нема чого отут крутитися серед вельможного панства! Самбір – наш!
– Заткни писок, пане. Ми за свою землю кров проливали, і за це король дав нам право і шаблі. Тож не смій нас ображати, а то зараз побачиш, чи гострі вони! – гукнув у відповідь ляхам хтось із Гординських.
Юрко зрозумів, що поляків зібралося більше, тому як дійде до сутички, то перевага буде на їхньому боці.
– Шляхтич ніколи не буде порпатися в землі: на то суть хлопи. То які ви шляхтичі?! Тільки сміх! – кепкували далі поляки.
– Наші роди сиділи на цій землі за сотні літ до того, як ви сюди прилізли – голодрані зайди. І герби наші старші: ще князь Лев, син Данила Галицького, їх нам дав за вірну службу!
Раптом Коналінський підняв руку, аби припинити гамір. Коли трохи стихло, молодий пан показав пальцем на старшого Шелестовича. Гукнув, кинувши виклик:
– Мовите, що Ойчизну боронили? Ви ся приєднали до козаків, до того бидла схизматського, і разом з ними Ойчизну палили, розпинали, оддали її москалям. Такі з вас захисники Ойчизни!
Шелестович мусив відповісти:
– Хмельницький не йшов проти Ойчизни чи проти короля. Козаки били таких, як ви, панів, однак, видно, мало били. Це ви розпинаєте Вітчизну, ви чвари сієте поміж русинами і ляхами, а віру нашу благочестиву повсюди принижуєте. Якби не ваша злість, то козаки із ляхами далі б жили у згоді та мирі, і ми разом, дружно би стали проти турків, татар та Москви. А ви й зараз чвару починаєте – хочете кров християнську пролити.
Гарячі пани знову завелися, всі почали гукати разом, перекрикуючи один одного:
– А чого ви сюди припхалися? Це наше місто.
– Не брешіть, бо земля ця прадавня, руська, а Самбір – княжий город!!!
– До дябла, схизмати, дзяди, не дочекаєтеся ніколи того, пся крев!
– Ах ви ж ляхи, чортові сини, собача віра!
Шляхта почала хапатися за шаблі. Раптом поміж ворогуючими сторонами став священик із хрестом.
– Одумайтеся, брати! Що робите?!
Цей заклик панотця і справді трохи пригасив пристрасті. Притихли і поляки, й русини. Ігнатій Коналінський став навпроти отця, гукнув:
– Ви, схизматики, кинули мені образу і виклик. А ти, бородатий попе, ліпше сховайся і не кричи, бо ми тобі голову відітнемо, як там, у Кульчицях.
Пам’ять про те, як пани зарубали священика просто у кульчицькій церкві, була іще жива, рана ця боліла. До того ж молодий пан
