щось сказати? Ні? Тоді готуйся. Взуваймо його, панове.
Вони насипали розпеченого на вогні вугілля в чоботи. Титаря припідняли й почали надягати чоботи на ноги. Сердешний Данило не давався, та проти них був безсилий: жар страшним вогнем запік ноги. Титар закричав дико. Він не був таким, як Харко, котрий терпів так, що навіть не застогнав на допиті. Цей блаженний чоловік кричав і качався по підлозі.
– Господи, Матінко Божа, поможіть, збавте!!!
– Заткни пащеку, терпи, як чоловік! – гукала шляхта.
– Говори, паскуднику, кажи, де заховав скарби, бо тут тобі і смерть.
– Гей, панове, жар остиг, насипте-но йому ще, тільки дивіться, щоб не сконав передчасно.
Так і мучили шляхтичі нещасного титаря. Вороновичу все більше уривався терпець. Він все частіше поглядав через віконце на майдан, де все ще чекали люди на мшу, але скидалося на те, що замість церковної служби вони сьогодні побачать страту.
– Усе дарма. Тягніть його на майдан – стратимо іншим на острах.
– Паля чи шнурок? – уточнив один зі шляхтичів.
– Панове, цей чоловік брав своїми нечестивими руками Святі Дари, виніс їх із храму Божого, чим осквернив його навіки. Що належиться такому святотатнику?
Шляхтичі розуміючи закивали.
Його не привели – притягли на майдан: попечені ноги не могли рухатися.
– Господи, людоньки, чоловіка вбивають! – залементувала якась жінка.
– Ми не вбиваємо нікого, а робимо правосуддя, – це перед людьми став самий голосистий шляхтич. Він вже знав, що мав казати. Чоловіка, котрого не можна зламати, то хоч осквернити його пам’ять. – Ця людина вкрала з церкви Святі Дари, він богохульник. Адже ви знаєте, що ніхто, крім отця, не має права до них торкатися! А він, хам, горілку із священної чаші у корчмі пив, потім, як каса закінчилася, жиду Святі Дари на горілку поміняв. Це правда: він зізнався на допиті. А ще нахвалявся п’яний, що він вище за попа! Цей чоловік навіки осквернив святий храм! За це ми засудили цього богохульника до страти.
Натовп затих. Раптом почулося з одного кінця:
– Неправда це!
– Брехня! – почулося з іншого. Натовп зашумів. Воронович пальнув з пістоля вгору. Притихли. Заговорив сам ротмістр:
– Я не збираюся терпіти бунту й непокори. Цей чоловік богохульник і бунтар – він прийме зараз на ваших очах очищення. Очищення вогнем. А ви глядіть і думайте: щоби ще гірше не заплакали, коли таким же вогнем спалахнуть ваші стоги, хліви та хати!
Запала гробова мовчанка. Тим часом жовніри закопали у землю стовп, а титарю обмотали руки по лікоть просмоленим клоччям. Його прив’язали до стовпа. Він як міг твердо тримався на ногах, повернувся до церкви, тоді востаннє поглянув на своїх сусідів – мліївців:
– Прощавайте. Простіть.
Шляхтич підніс смолоскип до рук стратника – і клоччя миттю спалахнуло. Люди охнули. У повітрі тут же запахло смаленим м’ясом. Титар глухо застогнав, зігнувся, щоб упасти на землю, та шнурки міцно тримали.
