каганця. Було щось важке й урочисте в цій темряві й глибокій тиші; вони навіяли на хлопчика думку про те, що в цій самій кімнаті протягом довгих днів і ночей ширяла смерть і може ще й досі сповнити її своїм мороком і жахом; він зарився лицем у подушку й незабаром непомітно для себе самого поринув у глибокий спокійний сон, у той сон, що скліплює очі лише після недавньої тяжкої хвороби, у той тихий безжурний сон, від якого шкода прокидатися. Якби знаття, що така буде смерть, – хто б погодився прокинутись ізнов для життєвої боротьби й розради, для турбот про «сьогодні», для страху за майбутнє, а найгірше – для марних спогадів про минуле!
Коли Олівер розплющив очі, надворі стояв уже білий день; на серці в нього було весело й радісно. Криза хвороби щасливо проминула; він знову повернувся до життя.
За три дні, обложений, підпертий зі всіх боків подушками, він міг уже сидіти в м’якому кріслі, але ходити не мав ще сили, і для розваги місіс Бедвін сама на власних руках віднесла його до своєї невеличкої кімнатки в нижньому поверсі. Вона посадила його біля каміна, а сама примостилася супроти нього і так тішилася, що він одужав і зріс на силах, що аж заплакала радісними рясними сльозами.
– Не турбуйся, синку, це пусте, – промовила нарешті вона, – у мене очі на мокрому місці, – мушу гарненько виплакатися, і край. Ось уже все й прошло.
– Ви дуже, дуже добрі до мене, пані, – сказав Олівер.
– Годі, годі про це, мій маленький, – відмахнулася бабуся, – ось краще берись до бульйону; лікар дозволив містерові Броунлоу подивитися сьогодні на тебе вранці, і ти мусиш бути рум’яним і свіженьким, бо що краще ти виглядатимеш, то більше стішиться наш пан. – З цими словами вона почала нагрівати в невеличкій каструлі бульйон, але такий міцний, що, на Оліверову думку, якби його розбавити водою, за рецептом парафіяльного кухаря, то його б вистачило на ситий обід трьом сотням богадільців.
– Любиш розглядати малюнки, голуб’ятко моє? – спитала стара пані, бо помітила, що Олівер дуже пильно вдивляється в портрет, що висів на стіні саме супроти нього.
– Сам не знаю, я бачив їх так мало, – замислено одказав Олівер, не зводячи очей з полотна. – Але яке гарне добре обличчя у цієї пані.
– О, малярі завжди роблять жінок гарнішими, ніж вони є навсправжки, а то хто б їм портрети замовляв? – сказала бабуся. – Той, хто вигадав машинку, що робить людину на папері схожою як дві краплі води до живої, мусив би знати заздалегідь, що поспіху він не дочекається, занадто вже чесна ця машинка, ха-ха-ха, – від щирого серця засміялася старенька пані зі свого власного дотепу.
– А це – портрет? – спитав Олівер.
– Так, це портрет, – відповіла бабуся, зирнувши вгору.
– Чий, пані?
– Бігме, серденько, не знаю, – добродушно знизала вона плечима, – це портрет якоїсь невідомої жінки, якої ані я, ані ти не знаємо. Він тобі, здається, дуже сподобався, дитино?
– Він такий хороший, – зітхнув Олівер.
– Але чи не лякає
