style="font-size:15px;"> Аби не підвів язик.
На столі стояли рядком прості керамічні глечики з вузькими шийками. Учитель поманив пальцем високого Лопуха, найстаршого з учнів, уже дорослого:
– Який?
Вибирати не було й з чого – глечики, здавалось, були однакові, хіба що чистили їх у різний час і з різною ретельністю. Лопух тицьнув на той, що був з тріснутою ручкою. Майстер хлюпнув у склянку густої рідини гарбузового кольору.
– Куштуй.
Лопух глибоко зітхнув. Узяв склянку тремтячою рукою, підніс до губ, понюхав, роздимаючи ніздрі. Змочив рота; весь майдан затих.
Лопух ковтнув сміливіше. Роздмухуючи щоки, поганяв рідину в роті. На обличчі його було написане таке зусилля, ніби хлопець тягнув з болота вгрузлого по вуха віслюка.
– Ну? – майстер вирішив, що часу минуло досить.
– Рухається, – приречено сказав Лопух.
– Хто рухається?
– Можна ще покуштувати?
Майстер долив йому рідини з тієї самої посудини, хлопець набрав повний рот і так застиг. Дівчина, яка вважала себе Лопуховою нареченою, пробилася до самого помосту й дивилася знизу вгору благальними очима.
Нарешті, Лопух шумно ковтнув.
– Ну? – рівним голосом повторив майстер.
– Іде, – пробелькотів хлопець, облизуючи губи. – Він іде. Крокує.
– Майже два роки тебе вчу, – сказав майстер з жалем. – Марна справа.
– Ні, майстре, я зрозумів – іде…
– Ідіот! Сенс послання – «Дорогу здолає той, хто зробить перший крок»! Йди, Лопуше, додому, не ганьби мене перед людьми!
Дівчина-наречена затулила долонями лице. Лопух переступив з ноги на ногу, ніби це так важливо – з правої чи з лівої робити перший крок – і пішов назад, униз, з учнів мовознавця в наймити чи в лісоруби.
– Розуміти – річ важка, – майстер підвищив голос. – І не кожному це дано! Я казав і кажу: якщо таланту немає – дарма тільки мучитиметься й ганьбитиметься!
Усім своїм виглядом підтверджуючи жорстокі слова, Лопух нарешті зійшов з помосту. Джмелеві було його шкода – проте всі наперед знали, що Лопух не пройде випробування. Був він ледачий і до науки не здатний.
Майстер обернувся до наступного учня. Довготелесий світловолосий Латок довго вибирав посудину, щось бурмотів, затуляв долонею то праве око, то ліве. Нарешті тицьнув пальцем у глечик з самого краю стола. Майстер налив йому прозорої, мов джерельна вода, рідини.
Латок сьорбнув. Ще раз. Помовчав. Тупо всміхнувся:
– Нічого не зрозумів.
– Іди, – сухо сказав майстер, і Латок пішов, убгавши голову в плечі. Він був дивний хлопець: іноді на нього находило просвітлення, і він міг прочитати за смаком найскладніше послання. Але як щось упускав з самого початку – зразу здавався. От як тепер.
Джміль провів його очима. Потім подивився на решту глечиків. Що всередині?
