івбога. Навіть на ша доба теж ні на що не здатна, крім подиву. І коли одна веронська балакуха шепотіла сусідці, пальцями показуючи на поета: «Глянь-но, он іде та людина, яка спускалася в пекло», важко не повірити їй і зараз, абсолютно упевнившись в атеїстичних твердженнях своєї доби, що пекло розташоване не під землею.
Данте народився у Флоренції в травні 1265 року в родині старовинних, але небагатих дворян. «Його прізвище Аліг’єрі, – як писав Іван Франко, – вказує на німецьке походження його роду. Аліг’єрі – се, очевидно, старонімецьке Альдігер, або ж Вальтегер – Держиспис, де в чому близьке до імені другого велетня поезії Шекспіра, яке означає „Трясиспис“»[1]. Проте сам Данте вважав, що його предки походять з Риму, ніби наперед відхиляючи тези майбутніх «тевтонофілів», що ж до І. Франка, то він брав свої відомості у Карла Федерна.
Майбутній поет рано осиротів. Школа мало що дала йому – якісь знання з історії, з елементарної теології, астрономії, природознавства. Отой освічений енциклопедично на ті часи Данте виріс самотужки. Рано визрілий розум, виняткова обдарованість юнака привернули до себе увагу флорентійської громадськості. У 1283 році він здобуває права флорентійського громадянства. Кілька разів його обирають до ради ста, всевладної інституції міста. Нарешті, в 1300 році – пріором, одним із шести «міністрів» Флоренції. Данте, як представника партії «білих» гвельфів, у 1302 році «чорні» гвельфи, що стали при владі, засудили на довічне вигнання з Флоренції. І вже до самої смерті у Равенні в 1321 році поет пізнавав,
…яким солоним тістом
Смакує хліб чужий, як твердо вгору
І вниз ходити сходами чужими.
Двадцятилітнє вигнання, вічна бідність, розчарування за розчаруванням, нелюдська погорда маленького, непоказного чоловічка, завжди згорбленого і завжди готового до відсічі, та каторжна праця над твором, який і досі не перестає бути одним із дев’яти чудес світу і який цього маленького чоловічка з густою чорною бородою так вирівняв і вивищив, що правдиві спостереження малого тоді Боккаччо, який бачив старого Данте, нам здаються мало не особистою образою – у нашій уяві Данте високий, стрункий, суворий і демонічний.
Східна притча розповідає про сліпців-пілігримів, яким зустрівся по дорозі слон. Кожен з них, ніколи не бачивши слона, визначав його навпомацки. Одному з них він здався колоною, бо той натрапив на його ногу, другому – рухливою стіною, бо той мацав його тулуб, третьому – пальмовим листям, бо він підняв руку до вух слона. Певно ж, що, освоюючи таку велетенську постать, як Данте, багато дантологів потрапляють у становище східних прочан. Не знаю, чи бодай один із мандрівників зміг почути, як б’ється серце тієї незбагненної істоти, але багато дантологів забувають, що ритми «Божественної комедії» чи «Нового життя» відповідають архіточним ритмам найхолоднішого і найполум’янішого серця з усіх сердець, які будь-коли служили поезії. Поети, що прагнуть універсальності своїх чуттів, мають перед собою її взірець. Гете дивився на сонце з олімпійських висот, та і йому інколи застували хмари, Данте ж міг бачити сонце крізь товщу землі – прямісінько з пекла.
Хліб Біблії не був зачерствий для нього. Гарячі подуви Ієремії чи Екклезіаста коли не принесли жаринки для його майбутнього полум’я, то прикрилили вітер, аби роздмухати його кострище.
Він освоював Боеція і Цицерона, Арістотеля і Авіценну, Гіппократа і Птолемея, вишукував зерна в лушпинні схоластики Середньовіччя, часто заплутувався, блукав і, що звучить тепер майже комічно, коли не міг з’ясувати питання про походження матерії, то часто облишав предмет, аби вдатись до дослідження суті благородства.
Кажуть, що Бог обділив його політичним талантом. Сам Данте в листі, який бачив його біограф Бруні, стверджує, що всі його лиха почалися з пріорства. Певно, йдеться про талант підступництва, брак якого позбавив Данте батьківщини. Витончена, шляхетна натура, натура справжнього флорентійця, завжди дітклива і надміру палахкотлива, змушена йти на жебри. Будинок поета знищують, нещасна дружина з дітьми залишається напризволяще.
Папа Боніфацій тихенько наказав спалити Данте. Та сталося інакше – поет прирік Папу на вічний вогонь у пеклі. Авжеж, як писав колись Гейне:
Кого в таке пекло впакує поет,
То й Бог його відтам не вийме.[2]
Історики пишуть, що незадовго перед народженням Данте в небі з’явилась комета. Її таємнича китиця віщувала щось незвичайне: маги бачили таку перед Різдвом Христовим, Светоній пише, що така з’явилася в ніч смерті Цезаря, та комета цього разу була вже надто яристою. Друг і вчитель Дантів Брунетто Латіні віщував йому славу як астролог – переконливим доказом був гороскоп. Яка б доля іронії не освітлювала цих «пророцтв», вона миттю згасає на вітрі Дантових нещасть і трагедій – до нас докотилась буря. Може, здадуться нам гірко-смішними і найстрашніші сцени в «Пеклі», адже за плечима нашого часу Освенцими і Хіросіми, може, поблажлива іронія спалахне на вустах наших від найчарівніших блаженств раю, але дивовижно
Німеччина: з Г. Гейне / перекл. І. Франка // в кн.: Франко І. Твори. – Т. 27. – К., 1929. – С. 245.
