і, звичайно, Вергілієм, в уста якого вкладена ця оцінка («Пекло», пісня III), не тільки захоплювався його «Мистецтвом любові», але й сам міг писати такі гарячі еротичні строфи, перед якими бліднуть холоднуваті чи просто раціоналістично-теплі «Amores». Платонічна витонченість «Vita Nuova» – це лише один полюс цієї дивної натури, лише один берег його дивовижної амплітуди. Коли ж Данте засліплений до краю почуттям, до якого домішується ще й образа до жінки, що погорджує ним, – до донни П’єти, – він поєднує в собі чуттєву силу варвара і невтолиму жагу епікурейця: «Коли б я міг взяти в руки оці біляві кучері, що стали для мене батогом і бичем, я схопив би їх на світанні і провів би з ними весь день і вечір. І не став би я їх милувати обережно та ніжно, а був би як ведмідь, коли йому на жарт зайдеться» («Convivio»). Така прямота, позбавлена будь-яких пересторог, аж ніяк не пасувала б віруючому католику Середньовіччя – тілесний бік кохання, на відміну від часів Овідієвого Граду, тоді був чимось нечистим, принаймні стидким. Данте ж писав про це навдивовижу вільно, не добираючи цнотливих слів…
Визначеність, точність, відбірність слова – ознаки достеменно Дантові, але щирими їх ніколи не можна назвати. Надто вже видима невідповідність його пророцького тону, надто вже широкі крила його судейської мантії і надто відшліфовані його афоризми, порівняння, плин його образної стихії, дуже вже вони закам’янілі – розраховані ж бо на вічність – для такого зворушливого і замалого для Данте визначення, як щирість. Щирість тону не для таких клекочучих, вулканічних натур, вогонь щирості поглинається зажерливим виверженням породи. Кожен повів Дантових роздумів – плід зусиль тяжких, навіть каторжних, але не вимучених. Вимученість – ознака безсилля творчого, карб Сальєрі, мука творчих пологів – ознака здоров’я органічного таланту. Він жалівся, що од праці над своєю поемою схуд на довгі роки, що ідея поеми переслідувала його і висушувала. «Вудила мистецтва» втримували його спонтанність, вогненна лава плинула у заздалегідь заготовлені для неї риштаки, про геніальність самого планування «Божественної комедії» писав Пушкін. Тип його художньої натури був абсолютно чужий отому новому типу художника – анархіста духу, який виробили пізніші століття. Данте нагадує людині про універсальність характеру її почуттів, прагнень, він гарячий противник будь-якої анархії, різкий антипод митця типу Достоєвського.
Достоєвський, скараний епілепсією, відчуває життя в неймовірно підвищених дозах у передсмертну мить, спиває отруйну есенцію на грані, його мистецтво – це вольтова дуга між життям і смертю; грандіозний універсаліст Данте, найбільш наївний і найбільш віруючий з поетів, коли вже і виходить за межі людського, то тільки виводячи людину у вищі сфери «божественного» – через покуту до відродження…
Кілька слів про Данте й Україну. Наш Тарас Шевченко, будучи абсолютно вірним своїм войовничим антикріпосницьким ідеалам, відразу ж зіставляє страхітливий світ селянського життя, жахливі вчинки
