Данте», в аркуші «Беатріче з подругами» та в інших все було незвичним, ясним та переконливим не менш, ніж реальні зустрічі поета з Беатріче, його інтимні переживання, нюанси любові, що тільки-но народжувалась – все, що зберегло у «маленькій книжці» Данте виняткову свіжість примавера. Гавриленко зробив спробу створити свій власний світ, репрезентувати власне уявлення про віддалену від нас епоху, в якій сяяли ті ж загальнолюдські ідеали краси, кохання й вірності, що й сьогодні хвилюють нас і будуть завжди хвилювати людство.
Архаїзовані постаті персонажів, чергування білих та заштрихованих зон, свобода від ілюзорності, сріблясте сфумато малюнків, сама наївна система накладання штрихів – усе заперечувало натуралістичну ілюстрацію, стверджувало принцип умовної образотворчої форми. У Гавриленкових ілюстраціях до «Vita Nuova» українська графіка звільнювалася від полону тривіальності.
Григорій Гавриленко, який нібито заблукав у часі та прийшов у XX століття чи з афінських пропілеїв, чи із садів Лоренцо Медічі, як парадоксально це не виглядає, відкрив шлях українському мистецтву до «неоренесансу» 1980-х років, до «неоавангарду» 1990—2000-х. Він жив і творив в аскезі та служінні ідеалу гармонії в мистецтві.
Ольга Петрова
Нове життя
Vita Nuova
І
Місце в книзі моєї пам’яті, до якого не міститься нічого вартого уваги, позначене заголовком: Incipit vita nova.[10] А вже під тим заголовком знаходжу я слова, які закортіло мені переписати до цієї збірочки – нехай не всі, але бодай найважливіші.
ІІ (І)
Осяйні небеса майже завершили дев’ятий по моєму народженні оберт, коли очі мої вперше узріли[11] преславну мадонну моєї душі, яку всі називали Беатріче[12], часом не підозрюючи, наскільки личило їй таке ім’я. А за час її життя, на ту мить, зоряне небо вже пересунулося на схід на одну з дванадцяти поділок ступеня[13], а отже, явилася вона мені на початку свого дев’ятого року, а я побачив її наприкінці мого. Вона постала вбрана у найшляхетніший багряний колір, у строях і прикрасах, гідних її ніжного віку.
Тут зізнаюся, что дух життя, який має за домівку найпотаємнішу комірку нашого серця, затремтів з такою силою, що я відчув його калатання в усіх своїх жилах, і почув такі його слова: «Ессе deus fortior me, qui veniens dominabitur miсhi[14]». А тим часом дух тваринний, що міститься у високій комірці, до якої несуть свої чуття всі плотські духи[15], дивувався безмірно і, звертаючись, здебільшого, до зорових духів, мовив: «Apparuit iam beatitudo vestra[16]». А тут природний дух, що міститься там, де здійснюється наше живлення, заплакав і, плачучи, промовляв: «Heu miser, quia frequenter impeditus ero deinceps![17]» Відтак Амур опанував мою душу, яка одразу йому скорилась, а моя уява надавала йому таку силу і владу наді мною, що я мусив виконувати всі його забаганки. Неодноразово наказував він мені шукати нагоди,
