й поглядами коріниться в минувшині. Звідси певна двоїстість його появи; консервативний і правовірний у своїх поглядах, усіма своїми силами він був революціонером і сівачем духовних революцій. Ніцше називав його гієною, що виє на могилах; Скартацціні – найбільшим новочасним поетом. Італія вбачає в ньому батька своєї національної літератури, творця й незрівнянного майстра італійської мови; католики – правовірного ученика Фоми з Аквіна, та не брак і таких, що бачили в ньому єретика. Франко теж добачив у Аліг’єрі єретика, не прихильника середньовічної єресі, а вічного єретика, який з темного XIV століття без остраху випустив такі слова, «за які й тепер у XX не дуже погладили б по голівці» (І. Франко). Через верхогір’я століть один геній нахиляється до другого, щоб ще і ще раз пересвідчитись в одвічній естафеті людської честі, благородства і сонячного вогню. До того ж імператорська династія Габсбургів одним кривавим крилом зачепила була Данте – італійця XIV століття, – другим, оновленим, але таким же кривавим – Франка – українця XX віку. Для ковалевого сина з Нагуєвичів, крім усього, велетенська постать Данте освітлювалась гарібальдійськими пожежами – італійський народ узяв Дантові гасла про національну єдність Італії як найсокровенніші, він сплатив за них кров’ю.
Львівський ерудит захлинався шаленим виром пристрасті, який доносив його старший собрат по духу, – жоден рядок не вмирає, коли він єдиний раз навіть живлений вогнем такої пекельної сили. Випущений з тятиви, він перелітає століття і безпомильно, як самоконтролююча ракета, наздоганяє ціль, що теж встигла за століття переміститись і перефарбуватись: «О, ви, нещасні, що пануєте сьогодні, і ви, найнужденніші, що підлягаєте пануванню! Уважайте, вороги божі, на близький переворот, ви, що держите над Італією різку панування! Говорю вам, Карле і Федеріґо, ви, королі, й інші князі й тирани, погляньте, хто такі ваші дорадники, і вважайте, скільки разів кожного дня ті ваші міністри показують вам правдиву ціль людського буття. Краще б вам було низько літати, як ластівки, аніж, як яструби, заточувати найвищі круги над стервом».
Іван Франко видав у 1913 році дві книжечки про італійця: «Данте Аліг’єрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезій» та другу, меншу: «Дантова друга любов». Крім інших проблем, Франко окремо висвітлив питання про Данте як творця італійської літературної мови: він-бо ж на основі свого рідного тосканського діалекту та з добірних зерен інших чотирнадцяти головних діалектів Італії витворив загальнонаціональну італійську мову, підніс її над пихатою латиною і завдав останній чи не одну з найболючіших ран.
На міцному фундаменті «Божественної комедії» і досі стоїть будова італійської літератури – яка з націй може потішитись таким гранітним підмурівком? Тільки маючи такого поета, що своїм шедевром захопив увесь народ, протяв його золотим стрижнем свого генія, національна мова, живлячись діалектами як вічними джерелами, зламала карк гордливій латині…
Хто він для нас, оцей далекий богорівний поет, якого завжди виносять на гребінь і найнепомітніші припливи людської культури? Його твори
