замотане у хустку погруддя старої жінки. Вона крикнула:
– Я не живу!
– Сумашедша, – не обертаючись, прокоментувала Індиго.
– Я не живу, ви мене чуетє?! Не живу! – не вгавала стара.
За парканом напроти загавкав собака.
Під крики і гавкіт компаньйони вийшли на місцеве перехрестя. Біля хвіртки стояла, спираючись на паркан, огрядна жінка.
– Слава Йсу! – привітав її Одноокий. – Не підкажете, бува, де тут дача Лосинської?
Жінка не відповіла на вітання, мовчки подивилася на компаньйонів і зайшла до будинку.
– На диво привітні тут люди живуть, – посміхнувся Яра.
– Я не живу! – вчергове донеслося з вікна «собачої буди».
– Там, – сказала Індиго, показуючи на прохід, що вів наліво.
– Ти щось побачила? – насторожився Одноокий.
– Що?
– Ту річ.
– Ні.
– А що?
– Місце тої дачі.
– Товстуха про це подумала?
– Мабуть.
– Що значить «мабуть»?
– Я не знаю.
– Добре, подивимося.
Вони пройшли туди, куди показала дівчина. За три будинки від перехрестя чорніло свіже згарище. Судячи з його розмірів, згоріла дача була вдесятеро більшою за «собачу буду». Тепер від неї залишилися тільки обвуглені колоди і шматок прибудови. Все навколо витоптали пожежники.
– Господи! – вирвалося в Мітелика. – Хто це зробив?
– Привиди, Міта-брате, привиди…
8
– Ти ж не проти, брате, якщо Індижка поживе кілька днів у тебе? – спитав Одноокий, коли вони в’їхали до міста.
– Ти забув: я все ще одружений.
– Не забув. Вона не виходитиме з квартири. Буде сидіти тихо-тихо, як мишеня. Їсти тобі готуватиме. Хату прибере. Ніхто й знати не буде.
– Якась крайня необхідність?
– Хто помагає сиротам, тому Бог помагає.
– Ти й у церкві підробляєш?
– На чверть ставки.
– «Кілька днів» – це скільки?
– Три-чотири.
– Не більше?
– Ні. Не більше.
– До речі, Анжела наступного понеділка виписується.
– Ще тиждень є.
– Шість днів.
– Ок.
– Що «ок»?
– Шість днів.
– Чотири, брате. Чо-ти-ри, – Мітелик для переконливості показав Одноокому чотири пальці. Хоча варто було показати нахабі один. Середній. – А чому вона не може пожити в тебе? Ви ж, я так зрозумів, давні фронтові друзі.
– Він смішний, – прокоментувала Індиго.
– Він цивільний білий зайчик, – виправив її Яра і знов розвернув своє око до Мітелика. –
