нова і вкрай неприємна логіка в цьому артобстрілі та в тому, як гуркотіли розриви снарядів на російській лінії фронту. Технічний термін тут – Glocke, дзвін. Вогневий вальс крутиться то туди, то сюди, убік, углибину, уздовж російських укріплень і окопів. Це зовсім не те, що довільні обстріли австрійської артилерії, і навіть відрізняється від суботнього вогневого шторму. Тут артилерія виявляє себе як наука, обстріл обчислений за секунди і до останнього кілограма, щоб завдати максимальної шкоди. Це щось нове.
Спершу вони з недовірою почули слово «відступ».
Потім побачили його в дії: довгі нерівні шеренги змучених, замурзаних глиною солдатів потягнулися повз них. Зрештою надійшов наказ: «Негайно відходити, кинути спорядження і поранених!» Як кинути поранених? «Так, кинути поранених! Швидше! Швидше! Німці ось-ось увійдуть у місто!»
Флоренс хапає свій плащ і речовий мішок і біжить з будівлі госпіталю. Поранені кричать, благають, просять, лаються. «Заради бога, не залишайте нас!» Хтось хапає Флоренс за край одягу. Вона відчіплює його руку. І відступає разом з іншими вибоїстою дорогою. Стоїть теплий, сонячний весняний день, але світло дивним чином приглушене. Цистерни з нафтою за містом починають горіти, і в повітрі клубочиться густий чорний дим[99].
У цей час Володимир Літтауер перебував у таборі, в десяти кілометрах на північний захід від Петрограда[100], куди його полк було відправлено на відпочинок. Після боїв середини квітня на передовій від полку залишилася лише одна третина, і багато коней стали непридатними для фронтової служби. Зустріч з великим містом, де панував мир, схвилювала його. Він пише:
Було досить дивно бачити самого себе серед людей, які не звикли стріляти або перебувати під обстрілом. Багато хто з них дивилися на війну, як на серію геройських вчинків і насправді навіть не могли уявити собі, що вона здебільшого означала бути втомленим, невиспаним, брудним і досить часто голодним. Армійська приказка «На війні кожен либонь нудьгує, либонь боїться» ще не досягла Санкт-Петербурґа [101]. Мої невигадливі розповіді залишали людей байдужими.
49
Другий тиждень травня 1915 року
Лаура де Турчинович бачить в Сувалках військовополоненого зі шматком хліба
Лаура чує, як медсестра-німкеня кричить комусь, щоб той негайно припинив. Крики не змовкають, і Лаура йде поглянути, що там сталося. Виявляється, російський військовополонений копирсається в купі смердючого лікарняного сміття. Його не зупиняють протести медсестри. Він нишпорить далі.
Частина великого будинку Лаури де Турчинович пристосована під імпровізовану лікарню для жителів міста, хворих на тиф. Вона й сама часто там працює. Будівлю захищають оголошення, що попереджають про тиф. Вона сама захищена російської формою сестри Червоного Хреста, яку носить. (Самотній жінці не завжди приємно пересуватися вулицями, заповненим людьми у формі, особливо коли пияцтво
У цих місцях майже стільки військових кладовищ, скільки у Фландрії. Це помітить сьогодні кожен, хто проїде машиною дорогою 977 із Тарнова до Горлиці. Але на противагу Фландрії, багато з місцевих кладовищ перебувають у сумному запустінні: можливо, це і виглядає романтично, але частіше справляє гнітюче враження. На цих кладовищах поховані солдати різних армій.
Таку назву отримав Санкт-Петербурґ після початку війни, адже старе ім’я звучало надто по-німецьки. До речі, стало звичайною справою в той час замінювати німецькі прізвища російськими.
Літтауеру, як і багатьом іншим, важко звикнути до нової назви.
