я й не серджусь…
– Чого ж ти закриваєшся, чого відвертаєшся від мене! Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се сам почую від тебе та й піду світ за очима!
– Ні-бо… я другого не люблю…
– Так зглянь же на мене, не закривайся!
– Але! Ще б і не закриватись… Мені-бо стидно.
– Чого ж тобі стидно, скажи? Тут нема нічого, що я кажу…
– А то ж і не стидно сказати… що я тебе… люблю? Нізащо у світі не скажу… – та, сеє сказавши, як заплаче гірко і стала його прохати: – Василечку, голубчику, соколику мій! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобі зроду не скажу, щоб ти не посміявся надо мною… Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нікого не любила, нікого не хотіла любити, цуралася парубків, а як побачила тебе, світ мені незмилився, усім я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити.
– Марусенько, моя лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко! – приговорював Василь, обнімаючи свою Марусю. – Я ж землі під собою не чую – я мов у раю! Чи не сплю лишень я?… Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи мені, правда?
– Не скажу, Василечку, єй-богу, не скажу!
– Чом же не хочеш завірити об моїм щасті?
– Стидно-бо.
– Марусю, отже поцілую, коли не скажеш.
– Та хоч десять раз цілуй, аби не я тебе; а усе-таки не скажу…
– Оттак же… оттак… оттак же!.. – приговорював Василь, цілуючи її раз по п’ять, не віддихаючи, та вп’ять знову за те ж… та аж вже не зміг і слова промовити… А Маруся лежить у нього на руках і сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так їй хороше було! Хоче щось сказати – і слова не промовить; хоче від нього вирватися, так неначе прикована до Василевої шиї; хоче заплющитись, так очі проти її волі так і зазирають у Василеві очі, що, як угілля на вогні, палають; хоче від нього відвернутись, а й сама не зна, як горнеться до нього… А він?… Він тільки розгляда її, неначе їсть її очима; забув увесь світ; хоч би йому тут з пушок палити, хоч би хто його не кликав, – нічим би не вважив, тільки що розгляда свою Марусеньку, держачи її на своїх руках.
Далі схаменулась вона, здохнула тяжко і скрізь сльози сказала:
– Василечку, що це зо мною сталось? Нічого не тямлю, не знаю сама себе; тільки у мене й на думці, що ти мене любиш, що ти мій… та більш мені нічого і не треба!.. Боюсь тільки, чи нема мені за те гріха?
– За що, моя Марусенько? – сказав Василь, пригорнувши її до своєго серденька, і поціловав щиро.
– Ох, не цілуй мене, мій сизий голубоньку! Мені усе здається, що гріх нам за се… Боюсь прогнівити Бога!
– Так я ж тобі, моя Марусенько, тим же Богом божуся, що нема у сьому ніякого гріха. Він повелів бути мужу й жоні; заповідав, щоб вони любили один одного і щоб до смерті не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть Бог, сполним святий закон, тогді не розлучимося на вік наш, а до того часу як зійдемося, нам можна без гріха і любитися,
