усміхався. Мабуть, дивився гарний кольоровий сон. Раптом він солодко позіхнув, потер оченята і прокинувся.
– Мамо, тато! – покликав голосно.
До кімнати увійшли батьки.
– Мені таке наснилося! – хлопчик миттєво скинув ковдру і сів на ліжку. – Наче я патрулюю вулиці на справжньому джипі! Навкруги багато машин, я уважно слідкую за дорогою. Було так класно! Навіть переслідував злочинця!
Мама сіла поруч і поцілувала сина, а тато, щось ховаючи за спиною, таємниче мовив:
– Віталіку, пам’ятаєш, я обіцяв винайти для тебе дещо незвичайне?
– Нарешті я дочекався! – сплеснув у долоньки хлопчик. – Говори швидше, що це?
– Гарантую, подарунок тобі сподобається, – сказала мама.
У руках тато тримав невеличку старанно відполіровану залізну коробочку з гарними візерунками.
– Скринька зі скарбами? – розсміявся Віталік, підбіг до нього і заглянув усередину. Побачив три колбочки у формі конусів: зелену, синю і білу. Вони були міцно закриті пробками.
– Там водичка, але особлива, – сказав тато.
– І що в ній такого особливого? – поцікавився син, розглядаючи незвичайний подарунок.
– Візьми будь-яку іграшку, от тоді і побачиш.
Неподалік на столику ще вчора Віталік залишив динозавриків. Вони стояли рядочком, неначе живі. Тільки були значно меншими за велетнів з минулого. Поміж них хлопчик знайшов тиранозаврика.
– Це Тира. Він оберігає і захищає інших.
Тато взяв зелену колбочку, відкрив і легенько нахилив. Кілька краплинок зблиснули і одна за одною полетіли донизу.
– Рятуйте, дощ! – несподівано скрикнув тиранозаврик. Обернувся і побачив будиночок із конструктора. Майнув усередину і за мить обережно виглянув у вікно.
– Привіт, усім! Будемо знайомитися? – сказав радісно.
– Ти бігаєш і розмовляєш! – здивовано мовив Віталік. Наблизився і нахилився, щоб краще роздивитися його.
– Так, – погодився тиранозаврик. Він залишив свою схованку і досить спритно видряпався на плече хлопчику.
– Як добре, що я можу говорити з тобою, – усміхнувся Тира і обійняв його маленькими лапками.
– Жива водичка! – захоплено вигукнув Віталік. – Дійсно жива! Я хочу, щоб ми її так і назвали.
– Гарна назва, – сказала мама.
– Чому в зеленій колбочці?
– Це колір життя, – пояснив тато. – Зелені рослинки дають нам кисень, яким дихаємо.
– А водичка в зеленій колбочці дає життя іграшкам, – здогадався син.
Він обвів поглядом кімнату. Ведмедик, зайчик, котик, інші великі й малі тваринки, виготовлені на радість дітям, здавалося, спостерігали за ними з поличок. Армія іграшкових вояк відпочивала після бойових дій. Неподалік, наче на параді, вишикувалися машинки. Почесне місце попереду займав сріблястий джип.
– Ось хто оживе наступний! – сказав хлопчик і взяв улюблену машинку. – Я хочу це зробити сам, – звернувся до тата.
– Добре.
Віталік поклав машинку на килим і крапнув водичкою. Запрацював мотор і сріблястий джипик поїхав кімнатою, набираючи швидкість. Промчав під столом, повз диван і книжну шафу. Зробив кілька кругів навколо Віталіка та різко загальмував.
– Вирушаємо патрулювати вулиці? – мовив джип.
– І ти говориш?!
– Безперечно, – відповів той. – Тільки не знаю, як мені це вдається.
– І я дивуюся, що можу говорити, – сказав тиранозаврик Тира. Підійшов до машинки і виліз на капот. – Тут зручно. Пізніше покатаємося удвох.
Віталік підійшов до книжної шафи. Поруч із різноманітною дитячою літературою знаходились книги, які зацікавили б і дорослих: про космос, нашу землю, про тварин, мешканців морів і океанів, військова енциклопедія. До однієї із книг притулилося руде левеня – м’яка іграшка. Мабуть, хотіло під-слухати мову літер і дізнатися, що там написане. Великі скляні оченята готові були дивуватися усьому новому і пізнавати світ в усіх його барвах.
– Лео, ти – чудовий охоронець, – звернувся до нього Віталік. – Втомився сидіти нерухомо цілий день? Пропоную розім’яти лапки.
Левеня мовчало і дивилося кудись у далечінь. Тоді хлопчик дістав іграшку і поклав на килим. Кілька краплин із зеленої колбочки торкнулися гриви. Тієї ж миті левеня підвелося на лапи, солодко позіхнуло й покрутило хвостиком.
– Моє шанування, – привіталося ввічливо.
Левеня
