оплювався і знову поглинався. Автобус мовчав: з гори на гору, а при такому тумані, не до розмов.
«Хоч рейс відкрили!» – зрадів раптовій думці Василь Катеринчук – сивіючий, але із залишками не зовсім розтраченої молодості, навіть, якщо уважно придивитись, симпатичний мужчина. Глибоко-лагідні та напрочуд сумні карі очі, охайно, зі смаком одягнений, явно виділявся серед пасажирів-селян, але ніхто на це не звертав уваги. «Ага, а не будь автобуса…» – продовжила себе думка. «Подумаєш, заночував би у сестри Тамари у Новій Ушиці, і зраділи б!» – заспокоївся. «Заночував би…» Та заночував би, але якась, як магніт на цвяхи, недосяжна для розуміння сила тягнула на руїни пам’яті, у Вільховець, де народився, виріс, звідки багато років тому і вирушив у світ. Не міг Василь противитися тій силі, не міг, та, признався собі, і не хотів.
Нарешті! Автобус вирулив на Могилів-Подільську трасу. Розвіювався туман, стало видно як почала стидити небо ранкова зоря. «Направо!» – скомандувала думка. «Теж мені, – розізлився на неї, – що я, приблудний?» А думка не здавалася: «Струга, Ставчани, Слобідка…»
Вернув до тями шофер: раптово та різко, аж запищали, натиснув на гальма. Затрясло машину, ще раз, заклякла, відчинилися вхідні. Зграйка синичок – впорхнули дівчатка: галасливі, сонячні, гарячі. І ескорт – хлопці – статечно, куди тобі там, мужики. Заскочило кілька дебелих сумок, останньою – гітара, рушили. «Шкільний випуск!» – по обличчю Василя пробігла коротенька посмішка.
– Залітай, голото! – зайорзався шофер. Це були чи не перші його слова за весь рейс. Підійшов один:
– Що з нас?
– А як що? А куди?
– Вільховець.
– Пісню. Доспіваєте до Вільхівця – нічого не візьму!
– Скільки завгодно! – защебетала зграя. – Гітару!
А на Василя нахлинуло… Не чув пісень, не бачив зупинок, а чув і бачив себе у своєму далекому – не забувається! – 10-Б. І однокласників, і однокласниць… Таких, точнісінько таких…
Підкинуло, ще, зойкнула гітара, стрепенувся і Катеринчук. «А не проїхав?!» – блиснула думка. «О, де ж це ми?!» – стривожився. «Та Вільховець же!!!» – і защеміла так рідно-рідно.
«А хто це дибає назустріч? Дід Сташко?… Він, точно, він! Говорили, що багато історій про чумаків знає…»
– Добрий день, діду Сташко!
– Ага, а чий це ти, га?… Постій-постій, не Прокопа онук?… Точно… В магазин осе іду.
– Молодшого не знайшлося?
– Дай, боже, здоровля! Спасибі!.. Клятий туман: зайде у вуха – ні-і-чого не чую!
– Діду, про чумаків розкажете?! – уже прокричав. Та й це старий, мабуть, не розчув.
– Та ні! Та ти що, чоловіче добрий?! Дочка мені строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обов’язково…
Василь підійшов якомога ближче і бухнув над самим вухом:
– Про чумаків!!!
– Та чую, чую, не глухий! Це теперечка сіль ніц не стоє, а колись у чумаків на кіло сала кіло солі міняли. Кіло доброго сала. Бо чумаки сіль тяжким потом заробляли. Теперечка – машини. Теперечка…
– Про чумаків! Розкажіть!
– Ідім. То я по дорозі. Ага, прапрадід мій, довго-довго жив, Митром називався. На послідній чумачці за погонича був, то розказував. А пам’ять у мене – (та хто цього не знає?!) – наче не він, а я там був. А що то за люди, лю-ю-ди, та куди вам! Ото ж і кажу: чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді. І про се всі знали, і вірили чумаку, бо як він скаже, то так воно і є… Тебе як прозивають?
– Василь! – прокричав, але не зразу – не чекав запитання до себе.
– То ти, Василю, приходи до мене ввечері… Зможеш?… І я тобі все розкажу. Бо дочка строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обов’язково… То ти прийдеш?
– Прийду! – схилився до вуха. Стрепенувся дід:
– Туман пройшов – починаю чути… Біля огнища, чумацького огнища, посидимо… Приходи! – попрощалися.
Кроків десять пройшов Катеринчук, коли наздогнало:
– …буханець хліба, пляшку оцту, о, ага, і солі, солі обов’язково…
Віща птиця
Давно було се, – гей, роки! —
Стояли ми біля ріки…
Удавана маска чумацького погонича Митра миттю спадає з дідового обличчя: «Біля якої се річки вони стояли, га?.. Бо скажеш, що брешу… Ага… Ні!.. А-а-а.. Не важно!» І знову постає перед Василем не знаний-перезнаний сільський дід Сташко, а, їй-богу, справжнісінький чумак.
Як
