я був дуже дурним, якщо вірив словам людей. Мені не слід було довіряти ані Гаймі, ані комусь іншому.
Я ніколи не згадував про ці події раніше, але вони повернулися до мене, коли я почав думати про свій сон. Це було якось пов’язано з тим почуттям, яке опановувало мене, коли міс Кінніан читала мої звіти. Та хай там як, а я радий, що тепер я можу не просити нікого щось написати для мене. Тепер я можу зробити це сам.
18 квітня
Нарешті я зрозумів, що таке Роршах. Це тест із чорнильними плямами, той самий, який мені давали перед операцією. Побачивши його, я злякався. Я знав, що Берт запитає мене, які бачу там картинки, і я знав, що нічого там не побачу. Я подумав, що все було б інакше, якби я міг довідатися, які картинки там сховані. Можливо, там немає ніяких картинок. Можливо, це просто трюк, аби перевірити, чи настільки я дурний, аби побачити щось таке, чого там немає. Лише подумавши про це, я розлютився на Берта.
– Отже, Чарлі, – сказав він, – ти бачив ці карти раніше, пам’ятаєш?
– Звичайно пам’ятаю.
Я сказав це таким тоном, що він зрозумів, я розлютився, і він подивився на мене з подивом.
– Тобі щось не так, Чарлі?
– Ні, мені все так. Але ці чорнильні плями дратують мене.
Він усміхнувся й похитав головою.
– Тут нема чого дратуватися. Це лише один із персональних тестів. Тепер я хочу, щоб ти подивився на цю карту. Люди чого тільки не бачать у цих чорнильних плямах. Скажи мені, якою вона здається тобі, на які думки вона тебе наштовхує.
Я був шокований. Витріщився на карту, а потім на нього. Аж ніяк не сподівався почути від нього щось подібне.
– Ти хочеш сказати, що нема ніяких картинок, захованих у цих чорнильних плямах?
Берт спохмурнів і скинув окуляри.
– Ти про що?
– Я про картинки, нібито сховані в цих плямах. Минулого разу ти сказав мені, що всі можуть їх бачити, й ти хотів, щоб я їх також побачив.
– Ні, Чарлі. Я не міг такого сказати.
– Що ти маєш на увазі? – закричав я на нього. Я так боявся тих чорнильних плям, що розгнівався на самого себе й на Берта теж. – Адже ти сказав мені саме це. Якщо ти такий розумний, що працюєш у коледжі, то це не означає, що тобі дозволено глузувати з мене. Мене вже нудить, і я стомився від того, що всі з мене сміються.
Я не пам’ятаю, щоб коли-небудь так розлютився. Я не думаю, що справа була лише в Берті, але несподівано усе в мені вибухнуло. Я кинув карти Роршаха на стіл і вийшов із кімнати. Професор Немур саме йшов у коридорі, й, коли я, не привітавшись, проскочив повз нього, він зрозумів: тут щось не так. Він і Берт перехопили мене, коли я вже підходив до ліфта.
– Чарлі, – сказав Немур, схопивши мене за руку. – Зачекай хвилину. Що сталося?
Я висмикнув свою руку з його руки й кивнув на Берта.
– Мене нудить від людей, які глузують із мене. Це все. Можливо, раніше я цього не розумів, але тепер я все розумію, й мені це не до вподоби.
– Ніхто не глузує з тебе, Чарлі, – сказав Немур.
– А
