пригоди, то не заробимо навіть на овес для тебе, вірно, Пліточко?
Кобилка слухняно рушила вперед, через вітролом, обережно переступаючи через ями від вивернутих дерев.
– Хоча то й не вовкулака, не станемо ризикувати, – продовжував відьмак, вийнявши із торби при сідлі сушений букетик борцю[28] і вішаючи його біля мундштука.
Кобила форкнула. Ґеральт трохи розшнурував каптан під шиєю і витяг назовні медальйон із вишкіреною вовчою пащекою. Медальйон висів на срібному ланцюжку й погойдувався у ритмі ходи коня, зблискуючи, наче ртуть, у променях сонця.
ІІ
Уперше червону черепицю гостроверхого даху вежі він помітив з вершини пагорбу, на який піднявся, зрізаючи вигин ледь помітної стежки. Косогір, зарослий ліщиною, завалений сухим галуззям і устелений товстим килимом жовтого листя, не здався достатньо безпечним для спуску. Відьмак відступив, обережно з’їхав по схилу, повертаючись на стежку. Їхав поволі, раз у раз стримуючи коня, звішувався з сідла й видивлявся сліди.
Кобила смикнула головою, заржала дико, затупала, затанцювала на стежці, піднімаючи куряву засохлого листя.
Ґеральт обійняв шию коня лівицею; правою рукою, склавши пальці у Знак Аксія, водив над лобом тварини, шепотячи заклинання.
– Аж так погано? – бурмотів, роздивляючись навколо, не знімаючи Знака. – Аж так? Спокійно, Пліточко, спокійно.
Чари подіяли швидко, але кобила, навіть підштовхнута п’ятами, рушила неохоче, тупо, неприродно, втративши гнучкий ритм ходи. Відьмак спритно зіскочив на землю й пішов далі пішки, тягнучи коня за вуздечку. Побачив мур.
Між муром і лісом не було проміжка, чіткої межі. Молоді деревця і кущі ялівця переплітали своє листя із плющем і диким виноградом, що вчепився у кам’яну стіну. Ґеральт задер голову. Й у ту саму мить відчув, як до зашийку, дратуючи, піднімаючи дибки волосся, присмоктується і сповзає вниз невидиме м’яке створіння. Він знав, що то є.
Хтось дивився.
Він повільно й плавно розвернувся. Пліточка форкнула, м’язи на її шиї заграли, зарухалися під шкірою. На узбіччі пагорбу, з якого він тільки-но з’їхав, нерухомо стояла дівчина, спершись рукою об стовбур вільхи. Її біла, довга аж до землі сукня контрастувала із блискучою чорнотою довгого скуйовдженого волосся, що спадало на плечі. Ґеральтові здалося, що вона усміхається, але впевненості він не мав – стояла далекувато.
– Привіт, – сказав він, піднімаючи долоню у приязному жесті. Зробив крок до дівчини. Та, легко повертаючи головою, слідкувала за його рухами. Обличчя вона мала бліде, а очі чорні й величезні. Усмішка – якщо то була усмішка – зникла з її обличчя, наче стерта ганчіркою. Ґеральт зробив ще один крок. Листя шелеснуло. Дівчина збігла по схилу наче сарна, майнула між кущами ліщини й перетворилася на білу смугу, коли зникала у лісі. Довга сукня, здавалося, аж ніяк не обмежувала її рухів.
Кобила відьмака полохливо заіржала, засмикала головою. Ґеральт,
Тут є необхідність вказати, що народні назви борцю (аконіту) часто пов’язані із смертельною небезпекою його для вовків та собак (його народні назви в різних традиціях це «вовчий корінь», «воскобій», «псове зілля», «псова смерть» тощо). Античний лікар та ботанік Діоскорид відзначав, що борець вживали для отруєння вовків, пантер та інших диких звірів.
