із ним вдихає світло.
Відійшовши назад на кілька кроків, малює крейдою на дерев’яній підлозі білий прямокутник. Рухається далі й малює ще кілька прямокутників – вони утворюють вежу, – один, потім два, знову один, спирається лівою рукою на підлогу й зосереджено нахиляє голову. Задкує від світла далі й далі. Врешті сідає на п’яти й сидить нерухомо.
Вона ховає крейду до кишені. Встає, підтягує спідницю і зав’язує її довкола талії. З іншої кишені виймає шматочок металу й кидає його перед собою так, що той падає за найвіддаленішим прямокутником.
Вона стрибає уперед, ноги гучно ляскають по підлозі, тінь позаду неї скручується і зникає в далечі коридору. Медсестра рухається дуже швидко, тенісні черевики ковзають цифрами, вписаними до кожного прямокутника, ось одна нога приземляється, потім дві, знову одна – і так до останньої фігури.
Дівчина нахиляється і підіймає шматочок металу, застигає на хвилинку нерухомо, спідниця досі підв’язана вище стегон, руки вільно звисають, дихання пришвидшене. Набирає в груди більше повітря і задмухує свічку.
Тепер вона в цілковитій темряві. Тільки запах диму.
Медсестра підстрибує й розвертається в повітрі, дивиться в інший бік і продовжує стрибати, ще лютіше рухаючись темним коридором, ляскають і гепають підошви черевиків, наступаючи на цифри, приземляються на прямокутники, яких вона не бачить, але знає, що вони там є, – а звуки ці відлунюють у темних коридорах і ширяться безлюдними закапелками італійської вілли аж до Місяця, аж до стрімчаків у лощині, котра півколом оточила будинок.
Іноді вночі обпалений чоловік відчуває слабке дрижання будівлі. Він підлаштовує свій слуховий апарат і виокремлює якесь незрозуміле гупання, проте так і не може збагнути, що це і де відбувається.
Медсестра бере з тумбочки біля його ліжка зшиток. Це книжка, винесена ним із вогню, – «Історія» Геродота, де між аркушами вклеєні сторінки інших книжок, вирізані ним, чи записані від руки між її рядків його власні спостереження, і тепер усі ці слова гойдаються в колисці Геродотового тексту.
Дівчина читає дрібний закарючкуватий почерк.
На півдні Мароко лютує смерч, який названо фелахами[8] аджедж і від якого захищаються ножами. А ще є афріко, котрий колись долітав аж до Рима. В Югославії восени шаленіє аїм. Аріфі, охрещений також вітром спраги, облизує шкіру вогняними язиками. Усе це постійні вітри, котрі існують і нині.
Є також і інші, сезонні вітри, зі змінним напрямком, які здатні збити з ніг коня, пожбурити на землю вершника, а тоді помчати геть, закрутившись проти годинникової стрілки. Біст роз налітає на Афганістан і сатаніє там протягом ста сімдесяти днів, випалюючи дощенту села. Туніський гіблі, котрий у Європі називають сироко, здіймається, і кружляє, і кружляє, і кружляє, викликаючи людське божевілля. Суданська піщана буря – хабуб – одягається
Фелах – фермер або селянин у країнах Близького Сходу.
