ним.
– Не треба, Пітере. Ти ж знаєш, що я не люблю літати.
– Тільки не кажи, що в тебе фобія.
– Просто я не люблю потрапляти в ситуації, які не можу контролювати.
Він похмуро кивнув.
– Типовий хірург.
– Ввічливий спосіб сказати, що я невблаганна.
– Отже, наше побачення в літаку відміняється? І я ніяк не зможу тебе переконати?
– Боюся, що ні.
Пітер зітхнув.
– Ну все, я вже не знаю, що казати. Я вичерпав свій репертуар.
– Я помітила. Ти інколи повторюєшся.
– Гелен теж так каже.
Вона здивовано глянула на нього.
– Гелен дає тобі поради, як запросити мене на побачення?
– Вона казала, що не може дивитися на цю жалюгідну виставу, у якій чоловік б’ється головою об неприступну стіну.
Обоє засміялися, вийшли з ліфта і попрямували до своїх кабінетів. То був щирий сміх двох співробітників, які прекрасно розуміли, що їхня розмова – лише жартівлива гра. Поки їхні стосунки трималися на такому рівні, між ними не було жодних образ чи скривджених почуттів. Невеличкий безневинний флірт, який ні до чого не зобов’язував. Він жартома запрошував її на побачення. Вона жартома відмовляла йому, і весь колектив сміявся разом з ними.
Годинник показував пів на шосту, і більшість співробітників уже збиралися йти додому. Пітер зник за дверима свого кабінету, Кетрін пішла до свого – щоб повісити халат і взяти сумку. Вона повісила халат на дверний гачок – і враз її осяяла одна думка.
Вона перетнула приймальню і просунула голову до кабінету Пітера. Він переглядав картки пацієнтів, окуляри сповзли йому на носа. На відміну від її впорядкованого кабінету, кабінет Пітера виглядав так, наче тут нещодавно пронісся ураган. Сміттєве відро заповнювали паперові літачки. На кріслах стосами лежали книжки і медичні журнали. Одну стіну майже заліпили густі зарості філодендрону. Поміж тими листяними джунглями де-не-де проглядали Пітерові дипломи: інженера аеронавтики Массачусетського технологічного інституту, доктора медицини Гарвардської медичної школи.
– Пітере? Це якесь безглузде запитання…
Він глянув на неї поверх своїх окулярів.
– Тоді ти прийшла за адресою.
– Ти заходив до мого кабінету?
– Мені зателефонувати адвокату, перш ніж відповісти на твоє запитання?
– Та ну. Я серйозно.
Він випростався й уважно подивився в її очі.
– Ні, не заходив. А що?
– Пусте. Не переймайся. – Кетрін обернулася, щоб вийти, і почула за спиною рипіння крісла, коли Пітер підвівся. Він пройшов за нею до її кабінету.
– Чим не перейматися? – запитав він.
– У мене просто якась параноя, ось і все. Мене дратує, коли мої речі не на своєму місці.
– Це ти про що?
– Мій халат. Я завжди вішаю його на дверях, а він якимось дивом опиняється на картотечній шафі або на спинці крісла. Я знаю, що ні Гелен,
