style="font-size:15px;"> – Виставте праву ногу, зігніть її, напружте квадрицепс.
– Випростайте ліву руку, зігніть її, напружте біцепс.
І це краще, ніж справжнє життя.
Перестрибуємо до раку, сказав Боб. Він збанкрутував. У нього двоє дорослих дітей, які не відповідають на його дзвінки.
Дійок можна позбутися: лікар зробить надріз під грудними м’язами й відсмокче зайву рідину.
Це все, що я запам’ятав, тому що потім Боб стиснув свої обійми і, похиливши голову, огорнув мене. І я поринув у цілковите небуття, у темряву й тишу. А коли я нарешті відступив від його м’яких грудей, на переді Бобової сорочки лишився мокрий відтиск мого обличчя.
Це сталося два роки тому, коли я вперше прийшов до «Лишаймося чоловіками разом».
Відтоді майже на кожній зустрічі Великий Боб доводив мене до плачу.
Більше я не ходив до свого лікаря. І корінь валеріани не жував.
Це свобода. Втратити останню надію – це свобода. Я не розповідав нічого, і люди в групі гадали про найгірше. І плакали сильніше. І я плакав сильніше разом із ними. Поглянь на зорі – і тебе нема.
Повертаючись додому після групи підтримки, я жив, я почувався краще, ніж будь-коли. У мені не гніздилися ні паразити, ні рак, я був маленьким згустком тепла, довкола якого зібралося все життя нашого світу.
І я спав міцніше за немовля.
Щовечора я помирав і щовечора народжувався знову.
Воскресав.
Але не сьогодні. Так тривало два роки, але сьогодні, коли ця жінка дивиться на мене, я не можу плакати. Я не можу врятуватися, бо не можу дійти краю. Я скусав собі ротову порожнину так, що на доторк язика вона здавалася вкритою ворсинами. Я не спав уже чотири дні.
Коли вона дивиться, я відчуваю себе брехуном. Вона вдає хворобу. Це вона бреше. Сьогодні ввечері ми називали себе: я – Боб, я – Пол, я – Террі, я – Девід.
Я ніколи не кажу свого справжнього імені.
– Тут із раком, еге ж? – сказала вона.
А тоді додала:
– Що ж, привіт. Я – Марла Зінґер.
Ніхто не сказав Марлі, з яким саме раком приходять сюди. Тоді ми всі були надто заклопотаними, бавлячи кожен свою внутрішню дитину.
Марла знову затягується цигаркою, доки чоловік плаче в неї на шиї.
Я спостерігаю за нею з-поміж Бобових драглистих цицьок.
На думку Марли, я вдаю хворого. Наступної ночі після того, як побачив її, я не зміг заснути. Відтоді я не сплю. І все ж я був першим, хто почав удавати. Хіба що всі ці люди з усіма їхніми негараздами, з їхнім кашлем і пухлинами теж удають. Усі, навіть Боб, цей здоровенний бугай. Ця велетенська бодня сала.
Погляньте лиш на його прилизане волосся.
Зараз Марла курить і зводить очі під лоба.
У цю мить моя брехня відбивається в Марлиній, і я бачу саму тільки брехню. Посеред усієї їхньої правди. Усі вони чіпляються за життя, наважуючись звірити свій найбільший страх:
