не чекаючи відповіді на своє привітання, знову озвалася жінка. – А це, – вона кивнула в бік собаки, – Симаргл. Він спостерігає. Добрий собака. Справжній друг. А ти щось забарилася, дівчино! Я тебе давненько дожидаюся. Ще від учора. Добре, що Симаргл підоспів вчасно і повідомив, куди тебе ключем перекинуло. Трохи задалеко від моєї хати. Чужий варган, так?
Мальва кивнула. Вона поки не знала, що й казати. Тому мовчки відповідала та розглядала уважно жінку. Висока, красива, чимсь схожа на Птаху. Може, спокійною манерою вести розмову, некваплива й граційна. Зрештою, й віком ближча до Птахи, аніж до Лади. Лада все ж видавалася трохи старшою. Можливо, не так зовнішньо, як зрілістю в очах.
– Йменням Сварожого кола і я вас вітаю, пані Ягілко! Мене звати Мальва, – врешті скоромовкою видавила із себе.
– Я знаю, що ти Мальва, – кивнула Ягілка. – Я багато чого про тебе знаю.
– Лед і Полель розповіли? – перепитала Мальва.
– І вони теж, – хитро примружилася жінка.
– А де я? – не вгавала Мальва.
– Як це де? У тридев’ятому царстві, у тридесятому государстві… Чи як у ваших казках це місце величають? Якщо по-справжньому – це Порубіжжя.
Жінка говорила м’яко та спокійно. Хриплуватий голос не псував доброго враження від її вимови. Вбрана у світлі одежі. Білосніжна сорочка аж до землі, біла крайка, яка обхоплювала ту сорочку, біла плахта, білосніжна хустина з червоними ружами, по-чудернацькому на голові зав’язана. Здається, це називається наміткою.
– Пору… що? – перепитала для годиться Мальва.
– Порубіжжя. Світ між світами, – спокійно пояснювала жінка.
– Ну-ну! – хмикнула Мальва. – Тобто ваш світ – то поріг? І з нього можна втрапити будь-куди, навіть туди, куди мені найдужче треба?
Ягілка посміхнулася.
– Не зовсім. Порубіжжя – це світ між двома світами – світом живих та світом мертвих.
– О! – тільки змогла видавити із себе Мальва.
І згадала слова Леда: «Ягілка-Яга – се хранитель межі, котра існує між світом живих і світом мертвих, між Явою й Навою. Це жінка, яка водночас і жива, і мертва. Однією ногою, із крові та плоті, вона поки що у світі живих, а іншою, кістяною, без плоті, вона може перебувати і по той бік життя. Вона провідник між світами». То ось які світи мав на увазі Лед! А вона ж думала… Мальва зацікавлено оглядала Ягілку. Ледів опис зовнішності Яги-Ягілки був багатообіцяючим, як і дитячі казки, котрі повідомляли про страшну Бабу Ягу моторошну інформацію. Мальва розчаровано хмикнула. Із вигляду Ягілка була геть нормальною. Ніяких тобі кістяних ніг, кривого носа та гнилих зубів. Очевидно, легенди та жахлики любили не тільки смертні.
– Що ти так на мене дивишся, дівчино? – насторожено перепитала Ягілка.
– Та так, нічого. Хотіла запитати про ту водойму, що під кручею плюскочеться, – відразу знайшлася Мальва, – то озеро чи море?
– То не озеро і не море.
