Це був високий, міцний сивий чолов’яга з білою, до пояса бородою і вольовими зморшками довкола міцно стулених вуст.
– Само собою, – відповів інший, значно молодший із пронизливо-синіми очима, – інакше не працюємо.
– Новітні витребеньки, – невдоволено нахмурився бородатий, – раніше ми за кожним підопічним спостерігали особисто, по п’ятам ходили, не те, що зараз.
– Проти прогресу не попреш, – засміявся синьоокий, звали його Гавриїлом Архом і завідував він пошуковим відділом Контори, – до того ж, це полегшує нам життя.
– Легкого життя захотіли, ти подивись, – пробурмотів бородатий, звали його, до речі, Петром, прізвище – Каменяр, у його віданні знаходилось питання кадрового забезпечення офісу, – ніхто вам його ніколи не обіцяв. Знали, на що підписувались…
– Не бубони, Петре, – з оббитого якимось блискучим білосніжним матеріалом піднявся ще один чоловік, на бейджі в нього значилось «Первозванний Андрій. Аналітик», – хлопці діло кажуть. Викликів зараз стільки, що, бува, не встигаємо. Система відеонагляду в режимі online дуже виручає. І взагалі, потрібно йти в ногу з прогресом.
– Не встигаєте, бо розлінилися, – гнув далі своє Петро, хоча вже й так впевнено.
Власне, бубонів він радше для проформи – аби тримати підлеглих в тонусі. Він і сам не гребував досягненнями прогресу і у вільну хвильку, яких, правда, видавалось дуже мало, любив поганяти в планшеті якусь заковиристу гру.
– Мать його тричі в душу! – раптом спохватися з крісла середнього віку чоловік з темним волоссям і пронизливими чорними очима. Довгим худим мізинцем із загостреним, мов кіготь сови, нігтем, він вказав на екран, – Всьо! Однозначно – наш клієнт!
Всі присутні, мов по команді, знову повернули голову до екрану. Там розгорталося дуже цікаве «кіно». По полю, зарослому високими, мало не в зріст людини бур’янами, йшов молодий чоловік. На вигляд йому можна було дати років 35–36. Світловолосий, невисокий, міцної статури, з великими каро-зеленими очима. Правда, зараз на ті каро-зелені очі він майже нічого не бачив, тому що був п’яним в димину. Молодий чоловік, якому при народженні батьки дали «рідкісне» в наших краях ім’я Олександр, героїчно пробирався крізь бур’яни, то притоптуючи їх чоботами, то вириваючи прямо з корінням і весело горланив при цьому пісню Шнура:
– Завєду сєбє змєю, лучше чєрєпаху, но тебя я не люблю, єхай, єхай на х….
Прямував Сашко до цвинтаря. Правда, туди пролягала значно коротша, асфальтована дорога. Чому Сашку захотілося прогулятися саме бур'янами, в яких легко можна було заблукати – невідомо. У п'яних своя незбагненна логіка.
Нарешті Сашко переміг останню дебелу лебедину і вийшов до задніх воріт цвинтаря, які ніколи не зачинялися. Власне, в цьому не були потреби, бо через ті ворота ніколи не заходили живі й покійників теж не заносили тудою, бо це було старе кладовище, із захороненнями 30–50 річної давності.
Сашко зайшов на територію цвинтаря і сміло почимчикував між хрестів і могил, час від часу підсвічуючи на собі ліхтариком на мобільнику (бо вже стояла глибока осінь і темніло рано) для того, щоб прочитати надпис на пам'ятниках та хрестах. При цьому він безбожно матюкався, видно, не вдавалося знайти те, що він так ретельно шукав.
… Тим часом ті, хто засідав в кабінеті 777 продовжували уважно дивитися на екран, спостерігаючи за Сашковими маневрами.
– Якого дурня він там шукає? – запитала мініатюрна дівчина з модними в цьому сезоні фіолетовим відтінком волосся. «Варвара П'ятницька, відділ молоді, спорту та охорони материнства», значилось у неї на бейджі.
– А чорт його душу знає! – відповів їй ще зовсім юний хлопець якого всі прозивали Рафаелєм – за пристрасть до живопису (в офіс його взяли на практику).
– Хвилиночку! – раптом розгнівано загримів Петро, – юначе! Що за вислови! Ви забули де знаходитесь?
Рафаель знічено похнюпився, а чорноокий, звали його Луцій Ферро, бо він мав італійське коріння, (власне контора мала статус міжнародної, тож працювали там люди різного походження) засміявся на всю горлянку.
– От якраз чорту й відомо, що він там шукає – дідову могилку. Сашко діда свого дуже любив, бо вдався нього, мов усі краплі позбирав. Дідусь свого часу, канєшно, був ше тим жуком – горілку хлистав відрами, дівок перепортив дюжину. Хотя дітей признавав. Колись в один день, якщо не помиляюсь, зразу трьох своїх отприсків від різних баб, пардон, жінок, женив. Тож наш Олександр, так би мовити, прийшов віддати шану покійному родичу…
– А чого це він ваш? – з крісла раптом підхопилась висока і струнка молода жінка. На вигляд їй було років тридцять. Звали її Магдою, і вона очолювала юридичний, а також відділ адвокатури. Магда мала довге блискуче золотаво-руде волосся і величезні мигдалевидні зелені очі. Її молочно-біла, як і у всіх рудих, шкіра аж ніби сяяла зсередини. Жінка була дуже гарною – просто неможливо
