в тому краще-некраще… В тебе хоч який-неякий, але чоловік все-таки є, а в мене навіть нема кому жарівки вкрутити, – до кінця все-таки не вірила її проблемам.
– Жарівку електрик може вкрутити, ти що, не в місті живеш? Жек тобі нащо?
– Сама не знаю. Та то я про жарівку так, до слова. Але іноді хочеться…
– Інтиму? – підказує.
– Може й інтиму. Але скоріше хочеться притулитись…
– Ти думаєш я можу притулитись? Як тільки притулюсь – вагітна. То я тепер навмисно подовше на кухні засиджуюсь – чекаю поки засне. Бо пеленки знову на мої плечі ляжуть.
– Твоя правда – нехотячи погоджуюсь я, але все одно тихцем мрію про свого ідеального чоловіка.
Так було колись.
Що б їй могла сказати при зустрічі сьогодні?
Що все маю і що чоловік й жарівку вкрутить й притулить коли тільки-но схочу. Про що тоді розмовляти? Як у мене все гладко та гарно? Що пішла з ненависної роботи, де шеф доводив до сліз мало не щодня своїми причіпками, а я терпіла, бо боялася бути звільненою і опинитися на вулиці. Хто ж платитиме за комунальні? Хто подбає за мою дитину? Що займаюся тепер тим, про що мріяла в дитинстві – малюю. Що хочу запросити її на свою першу персональну виставку?
– Ірусько, приходь до мене на відкриття виставки.
– Коли? Якщо вихідними, то вже кажу – не можу. Нема з ким дітей лишити. Якщо в будний день, то мушу точно знати коли саме. Може нічне чергування випасти. Могла б і помінятись, але може ще колись треба буде бульбу копати, то вже ніхто не схоче.
Після такого монологу розумію, що шанси в мене дуже малі аби потрапити між вихідними, копанням бульби і нічними чергуваннями.
– У вівторок. Наступного тижня, – майже приречено.
– Вівторок… так, так… наступного тижня, це яке число. А, ні, все одно не можу. Середульшого веду на тренування – в них скоро змагання, то кожен день тепер треба водити на спорт. Так що вибачай. Але я все-одно за тебе рада. Тішуся, що згадала про мене. Телефонуй коли що.
– Ага. Гаразд. Я також тебе рада чути. Бувай.
Оце й усе.
До Ірки не телефоную.
Вероніка.
З тією те саме. Тобто не зовсім те саме, а так, загалом. У Вероніки наче також все є: хороший чоловік, добра робота, квартира, достаток, а от дітей у них нема. Не знаю в чому причина – сама не каже а спитати не випадає. Бо навіщо питати як я й так не знаю як допомогти.
Про всяк випадок телефоную. А раптом. Дітей нема, то може хоч часу більше.
– Привіт! Приходь на відкриття виставки.
– О рада чути! Ти що малювати почала? А так, так, пам’ятаю, ти в школі завжди стінгазету готувала. Молодець! Але ти вже вибачай – на роботі завал – раніше десятої до дому не потрапляю. Але дякую, що подзвонила. Тримайся.
Не більше. У Вероніки також нема часу, а може й бажання.
Боюся якщо так далі піде, то відкриватиму виставку сама. В кращому випадку з фуршетниками.
Хоч
