пальцем він вказував на Вейбридж.
Я здогадувався, що він душевнохворий. Трагедія, яку йому довелося побачити, спричинила його божевілля.
– Далеко звідси до Санбері? – спитав я.
– Що ж робити? – промовив він. – Невже ці страховиська всюди? Невже земля в їхній владі?
– Далеко звідси до Санбері? – повторив я запитання.
– Тільки сьогодні я служив обідню…
– Обставини змінилися, – спокійно відповів я. – Не впадайте у відчай. Ще є надія.
– Надія!
– Так, надія, попри весь цей жах!
Я виклав йому свою думку щодо нашого теперішнього становища. Спершу він слухав з цікавістю, але потім збайдужів і відвернувся.
– Це початок кінця, – урвав він мене. – Це кінець. Це Страшний суд. Люди молитимуть гори і скелі впасти на них…
Його слова підтвердили мою здогадку. Зібравшись на думці, я підвівся і поклав руку йому на плече.
– Ви ж чоловік, – сказав я. – Ви просто втратили голову. Віра перевіряється тим, як вона може встояти перед нещастям. Подумайте, скільки разів в історії людства бували землетруси, потопи, війни і виверження вулканів. Чому Бог повинен був зробити виняток для Вейбриджа? Бог не страховий агент.
– Як нам врятуватися? – раптом запитав він. – Вони невразливі, вони безжальні…
– Що сильніші вони, то розумнішими й обережнішими мусимо бути ми, – відповів я. – До речі, одного з них убили три години тому.
– Убили? – вигукнув він. – Хіба можна вбити вісника Божого?
– Я бачив це, – вів я далі. – Просто ми з вами потрапили в самий центр подій, от і все.
– Що це в небі? – спитав він.
Я пояснив, що це сигнали геліографа і що вони означають, що люди поспішають нам на допомогу.
– Ми перебуваємо в самій гущі подій, хоча навкруги все спокійно. Наближається гроза. Ось там, здається, марсіани, а в напрямі до Лондона, там, де пагорби Річмондом і Кінгстона, під прикриттям дерев риють траншеї і встановлюють гармати. Марсіани, ймовірно, підуть по цій дорозі.
Він схопився і жестом зупинив мене.
– Слухайте! – сказав він.
Від далеких пагорбів за річкою долинав гул гармат і якийсь страшний крик. Потім запала тиша. Жук перелетів через огорожу. На заході димом затягувало Вейбридж і Шеппертон. У небі блищав місяць.
– Нам треба йти цією стежкою на північ, – сказав я.
Розділ XIV
У Лондоні
Коли у Вокінгу впав циліндр, мій молодший кузен перебував у Лондоні. Він був студентом-медиком і готувався до іспиту; до суботи він нічого не чув про прибуття марсіан. Ранкові суботні газети на додаток до довгих спеціальних статей про Марс і про життя на ньому надрукували досить туманне стисле повідомлення. Повідомлялося, що марсіани, налякані наближенням натовпу, вбили кількох людей за допомогою якоїсь скорострільної гармати. Телеграма закінчувалася так: «Марсіани, хоча і здаються грізними,
