на сніданок. На просторій кухні з різьбленими дубовими меблями вже поралася бабуся Циля, яка понад усе любила в житті дві речі: своїх онуків – Давида й Мірочку – і свій посуд. Маленька, товстенька, з грушоподібною фігурою («Тут – метр п’ятдесят, а тут – три», – самокритично говорила у швачки), вона нагадувала великий і смачний пончик на Хануку, і пропорційними до розмірів тіла були її доброта та оптимізм, за що її безмежно любили онуки – Давид і особливо Мірочка. Проте сьогодні, по праву п’ятниці, переважала любов до посуду. Якби завідувач якоїсь ресторації опинився на кухні в Зільберманів, з ним би стався інфаркт… нервовий зрив… нескінченна гикавка… перетворення на соляний стовп… або ще якась неприємна хвороба, спровокована страшенними й невимовними заздрощами: посуду, та ще й якого! – тут було принаймні на три заклади екстракласу. Баняки мали чотири місця локації, і в кожного було своє святе призначення – носити в собі лише певну страву. У баняках для м’ясних страв не можна було готувати молочні, і навпаки; навіть їхнє сусідство Циля вважала гріховним. Улюбленим її заняттям було мити їх і начищати до такого блиску, що вони ставали як дзеркало, та коли бабуся Циля бачила в них своє відображення, то чомусь зітхала… печать блаженства тимчасово залишала її усміхнене симпатичне личко, і наставала черга нового об’єкта п’ятничної любові та нової порціі блаженства. Опісля вичищувалися два срібних столових сервізи, протиралися благородні мейсенські фарфорові сервізи; келихи з богемського скла залишалися для протирання Естер.
У п’ятницю в бабусі Цилі був ще один обов’язковий ритуал – закупи продуктів для святкування Шаббату, і, незважаючи на готовність слухняної та люблячої невістки Естер перебрати цей обов’язок на себе, Циля не віддавала цю функцію домашнього інтенданта – вона стала для неї можливістю неперевершеного виходу у світ у товаристві улюбленої Мірочки – задля її щастя старенька була готова на все-все, навіть згадати далекі часи дитинства в танцювальній балетній школі та продемонструвати майже шпагат чи кумедно походити на пальчиках у древніх пуантах…
На кухню вкотилася кулька найбільшої бабусиної втіхи – десятирічна Міріам, Мірочка – повненька, життєрадісна дівчинка, із зовнішністю, що дещо не вписувалася в канони єврейськості: світло-каштанове хвилясте волосся й великі сині очі, які випромінювали стільки усміху, що не можна було залишатися серйозним.
Мала кинулася на шию бабусі:
– Бабусю, а ми з мамою вже прийняли мікву! А ти?
– А для твоєї бабусі наша міква вже маленька, мені треба ве-е-елику, – жартує бабуся.
– Я виросту й побудую тобі цілий басейн! – пообіцяла Мірочка. – Де моя каша?
– Ось, ось, радість моя, – з невимовним бажанням догодити улюбленій онуці Циля підсовує тарілку з манною кашею.
– У нас що, гроші закінчились? – хитрувато скошує сині оченята Міра.
– Боронь Боже, що
