дихання, вивчаючи у місячному світлі припухлі жилки на її шиї, як ніжно відгортав волосся та роздивлявся м’які та дещо завеликі вуха. Зранку Єва ніколи не залишалася в ліжку. Після того як вона йшла, я заривався в подушку й усотував легкий аромат її парфумів, від чого весь укривався гусячою шкірою. Але це спочатку. Згодом мене почало дратувати її щезання. Я не розумів, чому вона відмовляється повалятися в ліжку після сходу сонця. Спершу запитував, потім вимагав, надалі почав благати, щоб вона сказала, що я не є їй неприємним і що вона не уявляє когось іншого, кохаючись зі мною. Вона лише віджартовувалась.
Єва ніколи не дозволяла тримати себе за руку. Ні, вона не уникала доторків і прилюдно поводилася так, щоб ні в кого не виникало сумніву, що вона моя дівчина. Водночас контакт між долонями, трохи довший за звичайний потиск, вважала заледве не образою. Якось я вказав на це, і Єва відмахнулася: «Я змалку засвоїла те, що має знати кожна жінка: що б не трапилось, уникай залежності від чоловіків». Мене аж викручувало. Хотілося волати на весь голос про те, що відчуваю, розповісти всьому світові, що ночами у мене судомить живіт від однієї згадки про вигини її тіла, а вона не могла пройтися зі мною під руку дорогою від гуртожитку до університету.
Але не це найбільш неприємне. Найгірше те, що я ніколи не знав, про що вона думає. Єва часто поринала в себе, закриваючись, неначе мушля, і нікого не пускаючи досередини. А ще вона була хронічно незадоволена своїм життям. Єва мало говорила про це, проте я відчував, як гнітила її провінційність Острога. Якось після сексу вона зривисто, із нотками відчаю в голосі виплескувала з себе те, що хоче вирватися, що варта більшого, потім розплакалася, вискочила з ліжка й, поки я встиг промимрити щось на її підтримку, пішла геть. Упродовж наступного тижня вона не відповідала на дзвінки та не з’являлася на парах.
На початку другого триместру випадки щезнення почастішали. Єва прогулювала заняття, не ночувала в гуртожитку, все частіше, коли я телефонував і пропонував кудись піти, дізнавався, що вона в Рівному. Я прагнув пояснень, на що чув незмінне: «Мене вбиває острозька сірість». І на додачу – скарги, що там сіре геть усе: дороги, будинки, небо, люди.
Востаннє ми побачилися за три дні до Нового року – в кав’ярні «Сальвадор Далі», що неподалік Центрального ринку. Цезар приїхав із Києва та збирав компанію на відсвяткування Нового року. Я хотів запропонувати Єві приєднатися, але вона обірвала мене, щойно зрозуміла, про що йдеться. Повідомила, що вирушає з батьками до Ужгорода, а звідти – на кілька днів до Будапешта.
Після Різдва 2006-го, не сказавши ні слова, Єва видалила профілі у соцмережах і змінила номер мобільного телефону. Я писав її друзям, але ніхто не знав або не хотів зізнаватися, де вона. Лише на початку лютого дізнався від Маші, що Єва перевелась на заочне відділення, а сама подалася до Києва. Я спитав, якого біса вона там робить? Маша відповіла, що Єва нібито влаштувалась на роботу офіціанткою. Попросив номер – я не сумнівався, що Маші мусить
