мати живе в будинку 298 на вулиці Танненбаум. Її звати Рут Скапеллі. Вона старша медсестра у відділенні мозкової травматології лікарні імені Кайнера. Сьогодні зранку я отримала від неї електронного листа, який змушує мене думати…
Що в неї глибока депресія? Ні, таким поліцейських не докличешся. Та й не вважає вона так насправді. Жінка набирає повні груди повітря.
– …змушує мене думати, що вона могла замислити самогубство.
23
Поліцейська машина номер 54 під’їжджає до будинку номер 298 на вулиці Танненбаум. Офіцери Амаріліс Росаріо й Джейсон Лейверті – яких прозивають Туді і Малдун за те, що номер їхньої машини такий самий, як у героїв старої комедії про поліцейську академію, – виходять і йдуть до дверей.
Росаріо тисне на дзвоник. Відповіді немає, тож Лейверті стукає, гучно і сильно. Відповіді немає знову. Джейсон про всяк випадок перевіряє двері, і вони відчиняються. Офіцери перезираються. Райночик тут непоганий, але місто все-таки, а в місті більшість людей двері замикають.
Росаріо зазирає в дім:
– Місіс Скапеллі! Я офіцер поліції Росаріо. Чи не хочете відгукнутися?
Ніхто не відгукується.
Тепер подає голос напарник:
– Офіцер Лейверті, мем. За вас дочка хвилюється.
У вас усе гаразд?
Мовчанка. Лейверті знизує плечима і махає рукою в бік дверей:
– Спочатку дами.
Росаріо заходить, машинально розстібаючи кобуру. За нею Лейверті. У вітальні нікого немає, але працює телевізор із вимкненим звуком.
– Туді, Туді, не подобається це мені, – хвилюється Росаріо. – Чуєш запах?
Лейверті чує. Пахне кров’ю. Джерело запаху вони виявляють на кухні – там Рут Скапеллі лежить на підлозі поряд із перекинутим стільцем. Руки її витягнуті так, ніби вона намагалася пом’якшити ними падіння. Поліцейські бачать глибокі порізи: довгі – по руці майже до самих ліктів, короткі – на зап’ястках. Плитка, яка легко миється, заплямована кров’ю, багато її на столі, за яким вона це й вчинила. Різницький ніж, вийнятий із дерев’яної підставки коло тостера, лежить на багатоповерховій таці, з гротескною акуратністю покладений між сільничкою і перечницею й керамічною серветницею. Кров темна, вона вже загусає. На думку Лейверті, жінка померла щонайменше дванадцять годин тому.
– Мабуть, по телевізору нічого хорошого не було… – каже він.
Росаріо суворо дивиться на нього чорними очима, потім опускається на коліно біля тіла, але так, щоб не замастити кров’ю тільки вчора випрану форму.
– Вона щось написала до того, як знепритомніла, – каже Росаріо. – Бачиш плитку біля її правої руки? Кров’ю. Як ти гадаєш, що це? Цифра 2?
Лейверті нахиляється, спершись руками в коліна:
– Важко сказати, – відповідає. – Чи то двійка, чи Z.
Брейді
– Мій синочок – геній! – не раз казала подругам Дебора
