ключі від одномісного номеру й провалитися в сон на білих простирадлах в холодному ліжку своєї одинокої втечі.
Здавалося, що спала цілу вічність, насправді – лише добу. Та ж таки огрядна адміністраторка кілька разів тихенько стукала у двері, запитуючи чи нічого не потрібно, але не отримуючи відповідь тактовно йшла геть. Вперше її так довго ніхто не турбував. Поліна ніжилась у ліжку. Крізь заздалегідь прочинене вікно чула гомінку симфонію чиєїсь буденності і ще море, мелодію його хвиль. Так давно хотіла почути ці звуки. Ще минулої зими ретельно спланувала їхню майбутню поїздку. Вибрала місто, знайшла хороший і недорогий готель, забронювала номер, замовила квитки, хоча це було й необов’язково, проте не хотіла непередбачуваностей, але без них не обійшлось. Він зламав ногу – примітивно, безглуздо, недоречно – утім нічого не вдієш. Усе літо минуло в квартирі, за винятком нечастих (та ще й геть нелегких вилазок з будинку, де на розжареному асфальті спікалась омріяна відпустка.
У двері хтось тихенько постукав. Спогади злякано випурхнули з її голови. Мабуть знову прийшла жіночка-адміністратор.
«Хоч попрошу у неї кави», – подумки мовила Поліна.
Але, відчинивши двері свого номеру Поліна не побачила нікого. Визирнула в коридор – ані душі. Зате біля її ніг акуратно складений лежав стосик газет.
«Вранішня преса? Не думала, що тут й таке є…»
То дійсно були газети. Серед них Поліна знайшла невеличку поштову листівку. На ній було віддруковано: «ворожіння корисне… особливо вранці…» – і якась адреса.
Здивована й дещо роздратована, мабуть через ігнорування її візитів, адміністраторка холодно мовила, що вони не носять своїм постояльцям вранішні газети й пошту, адже це не передбачено в оплаті послуг. І жінці анічогісінько невідомо про ті газети, що їх Поліна знайшла під своїми дверима.
– Дурний жарт, – буркнула огрядна пані, втупившись у екранчик свого міні-телевізора.
Утім Поліна не вгавала, вона не з таких. Взяла маленький наплічник і пішла в місто, шукати вказану в листівці адресу. Потрібним місцем виявилася невеличка, зовсім крихітна, проте доволі затишна кав’ярня.
«Якраз те, що треба!»
Приємної зовнішності офіціант провів її до столика й одразу ж приніс горнятко з кавою, хоча вона ще й не встигла нічого замовити. Напій був смачнючий – терпкий і водночас освіжаючий. Під блюдцем Поліна помітила таку ж листівку, як ту, що знайшла вранці серед газет. Тільки от написи були інші: «кава додає сил, вони знадобляться… попереду мандри крізь звивисті нетрі кам’яних джунглів і вертливих хащів… відчуй на смак колір витриманої роками пристрасті…»
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно
