пустощів.
Мама підняла очі від вишивання і приязно, але трохи глузливо перепитала:
– Так-таки з принцом? Зі справжнім?
– Він такий красень! А який мундир, які ґудзики, які канти!
– Та таких «принців» на залізничній станції десятки, – це зі свого кутка озвався Фоня. І тієї ж миті мимоволі зойкнув, отримавши непомітно стусана від старшого брата. Щось Фоня бовкнув зайве. Але було запізно: мама всім тулубом повернулась до братів і пропекла їх очима:
– А хто це вам дозволяв знову бігати на станцію?
Нова залізниця, яку будували неподалік від містечка, була справжнім лихом для матусь, що мали синів. Вона приманювала розбишак, мов магнітом.
Ще коли тільки-но почалося будівництво станції, хлопчаки попри сувору заборону примудрялися втікати з-під пильного нагляду батьків аби подивитись на чудо – дорогу, а то й поцупити важкеньку гайку – на грузило до вудки.
Залізнична колія проходила болотистою місциною. Грузька земля вперто засмоктувала гаті, наче мстила за те, що її віковий спокій так зухвало було сплюндровано. На земельні роботи було мобілізовано місцевих селян, які не надто охоче наймалися на це кляте будівництво. Тільки найбільш нужденні погоджувалися на такі каторжні умови: робочий день тривав 12–14 годин на добу, за житло робітникам правили землянки, де під ногами хлюпала вода; нещасні випадки і захворювання були звичайною справою. На спорудження залізниці було відведено мало часу: царська Росія забажала, аби бездоріжжя не перешкоджало торгівлі із Заходом.
Якщо йти до станції навпростець, легко можна було до крижів[2] опинитися в багнюці. Через те мама і дізналася про синові походеньки до залізниці. Фоня, якому тільки-но виповнилося вісім, отримав в спадок від Дані добротні чоботи. Трохи вони були завеликі.
Якось вони удвох побігли на станцію. Весна того року була пізня, недружна. Земля ледь-ледь вбирала талий сніг, а про те, щоб протряхнути, і не йшлося. І, на лихо, Фоня таки втрапив в болото ледь не по коліна. Даня його сяк-так витяг, але один чобіт так і залишився біля станції. Було непереливки обом!
Зачувши розмову, з бічної кімнати визирнула Тіна і поманила Агату до себе. Більшої несхожості між сестрами важко було уявити. Агата – невисока, тендітна, вишукана, з вузенькими плечима і маленькими ніжками. Риси обличчя наче намальовані тоненьким олівцем, темне густе волосся майже пряме, тільки ледь вилося біля шиї. А молодша Тіна вже на голову випередила Агату зростом, була доволі-таки кремезна, мала величенький гачкуватий ніс, завеликий рот, завеликі ступні. Волосся аж занадто кучерявилося, і через те йому важко було дати раду. Але, попри грубувату зовнішність, Тіна мала лагідну вдачу, була незаздрісна і обожнювала свою привабливу старшу сестричку. В кімнаті спали маленькі Катя і Паня, тому розмовляли пошепки:
– Розкажи, як його звати?
– Станіслав. Стась.
– Він тобі сподобався?
– Дуже!
– А ви цілувалися?
– Як
Крижі – поперек
