близьким знайомим.
Потім шляхи розходяться назавжди, згадка про випадкового попутника розпливається у пам’яті, наче кола по воді.
Гай все ще стояла каменюкою, коли невисокого зросту капітан, проходячи мимо, несподівано зупинився і заговорив до неї:
– Можна тебе на хвилинку?
І цей «на ти», подумала Серафима. Таке звертання неприємно шпортонуло її непросту натуру, нічого не відповіла, та трохи насторожилась.
– Відійди! – недбало кинув у бік Лори військовий.
Та запитально поглянула на Серафиму і, отримавши мовчазну згоду, зробила кілька кроків.
– Давай спробуємо поговорити, – сказав офіцер спокійним, майже байдужим голосом, але погляд, яким мало не обмацував жінку, був липучим. – Хочу тебе трохи проінструктувати.
– А мене вже інструктували у Союзі.
– Це не той інструктаж – це особливий, житейський.
– Про що?
– Про те, що жіночка ти нічогенька, а наш брат без тепла та ласки у цьому пеклі потерпає не менше, ніж від кулі, і чіплятися до тебе будуть щонайменше тричі на день…
– Отже?..
– Отже – тримайся нас з Гуровим.
– Ха…Це означає, що ви чіплятися не будете?
– Принаймні я – точно.
– Ага… Значить – він.
– Послухай, тут все не так, як у нормальному житті, бо часу на довге залицяння не завжди вистачає.
Серафима безглуздо посміхнулася. Так буває не завжди – так буває лишень тоді, коли слова зависають у повітрі петлею або застряють у горлі квачем. Добре, якщо ти вживаєш міцні вирази і один з них, вириваючись із твого рота, штурхоне той клятущий квач, даючи можливість дихнути на повні груди… А якщо в тебе ніколи не виходило залаятися по-справжньому?
– Ну чого мовчиш, Гай? Вагаєшся? Діло хазяйське, але запевняю: матимеш підтримку, – невеликий, кругленький чоловічок настирно втовкмачував у свідомість молодої жінки якісь переваги.
Вона дивилася збентеженим поглядом на оцю «сваху» в мундирі і продовжувала мовчати. Воно, звичайно, можна було сказати йому словами єврейського філософа, що найкраща відповідь дурневі – мовчання, так, може, цей чоловік і не дурень – спробуй, розбери їх тут.
– Не вийшла, значить, розмова, – здвигнув плечима капітан. – То нехай іншим разом. Добро?
– Добро.
Капітана не стало, можливо він ще й на десять кроків не відійшов, а Серафима полегшено зітхнула, усвідомивши що його немає поряд. Підвела схилену голову, озирнулася довкола. Вразила суцільна жовтизна: низьке жовте небо, величезний жовтяк сонця, навіть пекуче повітря здавалося жовтим, у підсвідомості промайнула і засмага на обличчі Гурова із тієї ж палітри.
– Все нормально? – Лорине запитання остаточно повернуло до дійсності.
– Угу.
– То, давай до гурту! Там вирішується питання нашої фантастичної прогулянки до Кабула.
Йшли
