не зможеш, однак й із собою нічого вдіяти не зміг.
– Я сказала, що не люблю його.
Лариса кивнула головою.
– Що забула.
Ще кивок.
– Що люблю іншого.
– Ага, залишилося тільки знайти претендента на це почесне місце. Подивися на себе в дзеркало, закохана наша.
– Я думала, що так йому буде легше забути.
– Думала вона. А сама?
– Не можу. І навряд колись зможу.
– Отож.
Через дві години дві п’яні жінки співали про кохання. Таке дурне й сліпе, тоді навіщо таке сильне?
Зараз мені важко пригадати день, коли в моєму житті з’явився Н. Скоріш за все, він був там досить давно, ми просто не помічали одне одного. Мене мало цікавили приятелі матері, до того ж, вони були настільки схожими, що, здавалось, їх спільний портрет малювали під копірку. Н. нічим не вирізнявся: блукаючий погляд, спітніле обличчя з блискучою лисиною, брудний одяг із чужого плеча, запах спиртного, одним словом, досить типово. До певного часу моя скромна персона теж не викликала особливого пожвавлення серед п’яної компанії. Ні матір, ні п’яні друзяки мною не цікавились, максимум, для чого я могла знадобитись, то це збігати за наступною пляшкою на так звану «точку». Щоб уникнути цієї місії, я або йшла з дому, або забивалась у самий куток ліжка, вкривалася ковдрою й затуляла вуха.
Саме там на мене й наштовхнувся Н. під час однієї з гулянок. Він, очевидно, хотів прилягти, щоб перевести подих, і досить щиро здивувався моїй присутності поруч. Хвилин дві концентрував погляд, намагаючись пригадати, хто ж я така, потім посміхнувся майже беззубим ротом, провів по моєму волоссю спітнілою рукою й захропів. Я вискочила на вулицю й довго трусилася на подвір’ї. Мене калатало від огиди. Згодом почала помічати дивні погляди на собі. Тоді ще мало розуміла, що вони могли означати, проте інтуїтивно вловлювала небезпеку й намагалася його уникати. Одного разу випадково почула уривок розмови Н. із матір’ю. Вони смалили на подвір’ї дешеві цигарки, Н. діловито обнімав матір, а вона дурнувато гиготала.
– Сєтка, я те… Ти бачиш, яка краля в тебе під носом росте?
– Це ти про кого, старий розпуснику?
– Я старий, не старий, а справжню бабу й не в такому болоті роздивлюсь. Правда, до баби ще далеко, зате який бутон, яка квіточка.
– Не тумань. Про кого це ти?
– Про кого, про кого? Малу твою. Вона ось-ось така дєвка буде – пальчики оближеш.
– А не заціпить, старий пень?
– Тю, дурна! Це ж тобі на користь. Знаєш, скільки така любов коштувати може? Я організувати все берусь, за гарний відсоток, звичайно. Та й те… опробувати спершу самому треба, га?
– Верзеш таке!
– Ти подумай, Сєтка, добре подумай. Гроші зайвими не бувають, а вона може того… і сама б не проти. А що? Гени, кажуть, пальцем не задавиш.
– Це ти на кого натякаєш? Ану, повтори мені, та тільки так, щоб я зрозуміла.
– Ох, кицюню, йди-но
