мала свої вимушені паузи, але загалом він усе-таки міг публікувати свої твори, хоч і не всі. Наступна його поетична збірка вийшла 1965 року і мала характеристично-ефектну назву: «Протуберанці серця», покликану підкреслити чуттєвий масштаб й інтелектуальну температуру поетичного голосу автора. Суспільно-політичні обставини не сприяли повноцінному розвиткові громадянської лірики; вже відчуваються симптоми пригасання національно-патріотичних мотивів у ній; натомість більше місця починає посідати партійно-пафосна віршована публіцистика, покликана забезпечити «прохідність» інших мотивів (а втім, і вона у Драча позначена темпераментом і винахідливістю). Для цієї збірки особливо характерними були «космічні» претензії та зусилля ввібрати в поетичну мову понятійний апарат сучасної науки, що, одначе, подекуди мало доволі зовнішній, поверховий і показний характер. Водночас на збірці позначилося розширення діапазону душевних реакцій на світове буття, форсування філософічності, взагалі, сказати б, употужнення світоглядного поля автора. Драчеве світосприймання стає ще напруженішим, інтенсивнішим. Ця напруженість здається не так внутрішньо-спонтанною, як інтелектуально чи раціоналістично стимульованою, «вольовою». Але любовна лірика – вона належить до кращого в збірці – засвідчує й емоціональну глибину нашого поета.
Того ж 1965 року, коли вийшли «Протуберанці серця», сталася трагічна подія в новітній українській історії, що відбилася і на долі літературного «шістдесятництва». Маю на увазі арешти патріотичної молоді, проведені у Києві, Львові та деяких інших містах України і спрямовані на придушення національно-культурного відродження. Писати правду стало ще важче, а підносити питання зі сфери національного буття – і взагалі неможливо, принаймні в незамаскованій формі. Пафос Драчевої поезії відчутно змінюється. Але було б непрощенним спрощенням пояснювати це лише зміною зовнішніх, цензурних та інших обставин. Головна причина, на мій погляд, у тому, що Драчеві протипоказане самоповторення, якого від нього вимагали деякі любителі патріотичних декламацій. Освоївши одну тему, один рівень, одне амплуа, він іде далі. І свою належність Україні він уже не хотів висловлювати у прямолінійних, хай і скоряючої сили, деклараціях, – він волів просто належати їй і розбудовувати українську духовність, давати свою версію української ментальності, – у такий спосіб образ своєї Вітчизни і свого народу можна зробити зобов’язливішим і привабливішим, ніж за допомогою патріотичних заклинань, навіть і поетично досконалих.
На той час змінився не лише характер нашої життєвої та літературної ситуації, а й наявний поетичний потенціал та курс поетичних валют, безпосередні читацькі потреби й смаки. Дещо таке з естетичного асортименту, що тоді здавалося нечуваним та відчайдушним і доводило до хрипоти штатних і позаштатних церберів добропорядку, стало фактом масового поетичного вжитку, а часом і улюбленою поживою епігонів. Поезія перших
