списку зараховували також представників галицьких українців в австрійських та польських органах влади, письменників (від діячів «Руської трійці» до поетів «Молодої музи» – і далі до Б.-І. Антонича), відомих архітекторів та інженерів (В. Нагірний, І. Левинський), адвокатів (В. Старосольський, С. Шухевич), лікарів (М. Панчишин). Особливу роль в ієрархії східногалицьких персоналій посідала постать І. Франка, культ якого став доповненням культові Т. Шевченка. Після Першої світової війни вже функціонувало кілька різновидів цього образу. Франко ототожнювався то з Мойсеєм, то з Каменярем, а на локальному рівні слугував зразком «Великого Бойка». З польського боку цьому канонічному рядові відповідали постаті австрійських галицьких намісників (від А. Голуховського до В. Коритовського), міністрів до Справ Галичини (від К. Грохольського до М. Бобринського), політичних діячів першої третини ХХ ст. (від «начального вождя» Ю. Пілсудського до «президента Мосціцького» та «маршалка Риздя-Сміґли»), організаторів оборони Львова та президентів міста, львівських римо-католицьких архієпископів (серед яких виділявся Ю. Більчевський), письменників (від А. Фредра і С. Гощинського до Л. Стаффа, К. Макушинського та Я. Парандовського – з одного боку та Б. Шульца – з іншого), художників, архітекторів, скульпторів. Трактування тих самих постатей з обох боків було далеким від однозначності. Прикладом може слугувати особа А. Шептицького. Українці ототожнювали його із «Князем і Батьком Церкви». Натомість у польській суспільній думці розповсюджувався різко негативний стереотип «уніатського» митрополита – підбурювача «братовбивчих» починань у Східній Галичині.
Мовні кліше. Образ австрійської Галичини асоціювався також із певними соціолінгвальними стереотипами. Одним з них було протиставлення української / руської і польської мов. На різних етапах воно то акцентувалося, то, навпаки, нейтралізувалося. В останньому випадку йшлося про вживання польської мови у руських (українських) галицьких сім’ях (насамперед у тих, де були мішані шлюби). Натомість у багатьох чисто польських сім’ях Галичини знання української мови було обмежене її розумінням, але не активним використанням. На кінець ХІХ – поч. ХХ ст. у містах Галичини склалося, з одного боку, протиставлення двох «інтелігентських» койне – польського та українського (т. зв. західноукраїнський варіант української літературної мови), а з іншого – змішування елементів української, польської, німецької мов та їдишу на польській граматичній основі, у вигляді говору міських низів або т. зв. «балаку». Зрештою, ряд стереотипів, що пов’язували образ українця з уживанням української мови, також не був цілісним. Досить згадати період «азбучних війн» та стереотип «язичія» як штучної, не пов’язаної з життям мовної мішанини, протиставлений образові «народної мови» як рушія суспільного прогресу.
Не треба забувати також і ролі російської мови на рубежі століть. У москвофільському середовищі вона виступала двобічним
