тішився, мабуть, на небесах. Женік, тобто Джеймс, вийшов до столу з ванної ще похмуріший, ніж був. Він понарікав на занадто жорстку воду і повідомив, що користується милом та шампунем лише фірми «Клінік». І жодними іншими. А у мене у ванній кімнаті «Клінік» він не знайшов.
Сіли за стіл. Ну! Ось тут наших зголоднілих хлопців, котрі до того ж стоїчно витримали спокусу в аеропорту, спіткало нове випробування. Джеймс склав свої пухкенькі білі випещені лапки під підборіддям і заходився молитися. Сказав, що без цього взятися до трапези не може. Молився довго, гучно, надсадно, докладно, скорботно, з докором поглядаючи на нас. Він перелічив усіх своїх родичів, родичів дружини, подякував небу за вдалий переліт і за нову краватку, придбану в «Дьюті фрі» зі знижкою. І за ці нікчемні крихти на ось цьому столі.
– Женіку! Ти здурів, Женіку? Ти здурів? – це не витримав Аркадій. – Які крихти?! Чого тобі ще треба? Подивись на цей стіл – це ж шаленство, Женіку!
– Джеймс!
– Джеймс!!!
– А що тут їсти? – мляво поцікавився Женік. – Я цього не їм. І це я не їм. І цього мені не можна. І не п’ю…
За сніданком Женік длубався в тарілці, зітхав і вголос тужив за покинутою ненадовго батьківщиною Америкою та американською їжею, нещадно нарікаючи на Чернівці, дорогу, повітря та зготовану для нього їжу.
Ми всі розгубилися. Женіку й справді було погано. Він мало не плакав. І ми потерпали від того, що ніяк не могли йому догодити.
– Женіку! – запропонувала наша добра Лариска. – А давай, Женіку…
– Джеймсе.
– Тобто Джеймсе, може, поїдемо до озера? На природу?
Женік сумно кивнув. Він погодився. І дарма. Так, ми всі пам’ятали, як Женік організував гру в індіанців на маленькому острівці на Пруті і як увечері всі поспішали додому, а Женька переконував усіх залишитися і брудно лаявся: «Боягузливі блідолиці собаки!» І сам-один ночував у гайку, в курені. І нічого. Але ж це було тоді… А зараз у нього виявилася алергія на укуси комарів. Наш Джеймс опух и скис іще більше. Все, Женічко, все. Вирішили їхати на дачу до Юри-мєнта. Там прохолодно, Женік відіспиться, відпочине. А ми тим часом розробимо план дій. І вже нарешті вип’ємо.
Дорогою на дачу Женіка захитало. Він позеленів і закотив очі. Ледь довезли його, бо в нього виявилася ще одна алергія. На дорожню пилюку. Він чхав і обливався слізьми.
На Юриній дачі справді було прохолодно та затишно. Гостю надали найвіддаленішу кімнату. Він випив якусь пігулочку й приліг. А ми пречудово розмістилися на веранді, але не встигли накрити на стіл, як зі свого притулку вилетів Женік. Вирячивши очі, сонний і скуйовджений, він тицяв пальцем туди, звідки втік, і лопотів:
– Там… там… там!.. Муха!!!
Муха, що напала на Женіка, була звичайною дрібною безпородною мухою. Та ми всі накинулися на неї, немов підрозділ американських морських піхотинців на Бен Ладена. Муху, завдяки нашим згуртованим діям, було знищено.
