осьдечки чотири, – Ігор вдав, ніби зовсім тремтіння рук не помітив. – Прошу.
На екранчику була шапка якогось сайту й заголовок «Під час обстрілу загинуло чотири воїни».
– Давно такого не бувало, – я перестав усміхатись. – І як це я проґавив… Е-е-е… хвилинку, а коли це?
– Завтра, – повідомив Ігор. – Придивіться, ондечки дата. І обставини.
Дата стояла й справді завтрашня.
Звісно, це нічого не означало. Абсолютно. Анічогісінько. Фотошоп… ба навіть не фотошоп. Зробити локальну копію сайту, замінити дві цифри, запхати в мобілу – навіть фотошоп не потрібен. Справа десяти хвилин.
– Радий, що не помилився, – вже не так широко, але знову посміхнувся Ігор, потім уточнив. – Що не помилився у вас. Нормальна, недовірлива реакція. Без істерик, без закидання мобіли у фонтан…
Мимохіть я поглянув на круглу тарілку водограю. Чи то звечора його не почистили мисливці за монетками, а чи зранку вже побувала якась туристична група, але дно виблискувало – й сріблясто, й жовтаво. Колись темними були дрібніші монетки, а за світліші можна було купити пива або молока, та ще й на шмат хліба вистачило. Зараз навпаки – у тому сенсі, що монетки помінялись місцями, а от купити за них навіть бублика вже б не вийшло.
Так… дітлахи й безпритульні, що пірнають вечорами в тарілку, такій мобілі зраділи б. Хай навіть моченій. Та й не долежала б вона до вечора, за кілька хвилин вивудили б. Ринули б скопом, як ті негри у Африці, коли якась мандрівниця упустила мобілу в сортир й пообіцяла п’ять доларів тому, хто дістане.
Результат знаєте? Більше десятка трупів. Ні, не побилися. Просто в сортирній ямі, буває, газ накопичується, а людині потрібно дихати. Не газом.
Лізли й падали, лізли й падали.
А якщо хтось скаже, що таке лише у Африці можливе, то я вам скажу, що й у нас кожного року хоч двійко, та загине. Саме по такій схемі – один поліз, упав, другий поліз рятувати – і поруч ліг. Африканський рекорд нашим побити не поталанило, але національний рекорд теж немаленький – сім штук. На Кіровоградщині, здається, й досить давно, але також образливо.
Хоча нащо далеко ходити. Харків, центр міста, парк… і троє загиблих. Батько та двоє синів, а схема стандартна – молодший синок гепнувся у якийсь комунальний колодязь, батько поліз рятувати, а старший син поліз рятувати батька.
Ходив я тим парком, роздивлявся місце. Люки заварили, але хіба ж усім дурням клепку завариш? Обережніше треба. Недовірливіше. Краще перебоятись, аніж недобоятись; а коли й справді треба кидатися на порятунок – то спочатку оціни шанси. Хоч як гидко це звучить, хоч як суперечить людській моралі й російській приказці про «товариша виручай» – але все-таки оціни. Бо витягати два трупи замість одного значно гидкіше.
Це я так собі думаю. Можу, звісно, й помилятись. Хто не згоден – прошу до ями, тягніть.
І я трохи потягну.
– Якби… – обережно почав я, потім трохи подумав й зайшов ще більш здалеку. – Якби, наприклад, я в це повірив.
– Так-так,
