ке дзеркало чи маленьке люстерко, віконну шибку чи навіть просто калюжу – будь-яку гладеньку блискучу поверхню, відіб’ється від неї та й стрибає довкола веселим сонячним зайчиком! Або просіється крізь густу крону дерева, зазирне в чиюсь кімнату й якщо побачить сплячу людину – неодмінно на повіки їй скочить і почне там витанцьовувати, примовляючи: «Прокидайся, лежню, давно вже день настав, годі спати!..»
Багато ще забавок знає Сонячний Промінчик, цей малесенький пустунчик.
Звісно, влітку можна бавитися досхочу, бо Сонечко яскраве землю вигріває настільки довго, що аж спекотно стає. Натомість восени дні почали ставати дедалі коротшими, а взимку взагалі куцими. Всі до останнього промені старалися щосили, тож поступово їм набридли дитячі забавки Сонячного Промінчика. Тоді якось і дорікнули малому:
– Годі без діла швендяти скрізь і всюди, нагрівай землю разом з нами! Час тобі дорослішати й за розум братися.
Ну, що робити… Послухався Сонячний Промінчик і почав разом з усіма намагатися разом з іншими зігріти змерзлу землю. А втім, навіть тепер не полишив пустощів: бувало, віддзеркалившись від крижинки, бурульки або ж кватирки, зазирне до якоїсь кімнати, щоб побути серед дітлахів – такої самої людської малечі, як і він сам з-поміж сонячних променів.
Між іншим, Сонячний Промінчик собі думав, що із настанням морозів геть усі дітлахи посумнішають. Але ж ні! Коли тільки у діточок видавалася вільна від їхніх дитячих справ хвилинка, тільки й розмов між ними було, що про майбутні веселі свята.
Особливо багато і з особливим захватом говорили про Новий Рік: про ялинку, подарунки, пустощі й веселощі… Саме тому вкотре повернувшись на ніч до Сонечка в обійми, Сонячний Промінчик насамперед спитав:
– А що це за новорічна ніч така? І хто з вас її бачив?
Отут і з’ясувалося, що Сонце завжди світить вдень, а не вночі, тому ніхто із сонячних променів при всьому бажанні не міг лишитися на землі на ніч… А якби й залишився, то згас би та помер назавжди. Отже, ніхто з них ніколи не бачив новорічної ночі.
Дуже засмутився Сонячний Промінчик, почувши таке! Ще б пак: це означало, що він ніколи-ніколи не дізнається, яка вона – ота загадкова святкова новорічна ніч… День до неї – останній день старого року, а також день після неї – перший день нового року він неодмінно побачить. Та це бачили усі сонячні промені. А з ніччю як же бути?!
Кепсько, ох, як кепсько зробилося на душі у Сонячного Промінчика! Тож перебуваючи до ранку в обіймах Сонечка, він не слухав розповідей решти променів про їхні денні подорожі, а думав про своє. Думав, як же зробити таким чином, щоб побачити її – загадкову новорічну ніч?!
Втім, так нічого й не надумавши, наступного дня відправився, як і завжди, обігрівати землю. Повівся, як зазвичай: відштовхнувся від крижаної скоринки, що вкрила замерзлу калюжу, відбився від прозорої бурульки, від кватирки віддзеркалився і вскочив у першу-ліпшу оселю сонячним зайчиком. Тільки тепер, після пережитого вночі суму сонячний зайчик був… сумним.
Сумний сонячний зайчик… Важко навіть уявити щось подібне! Тим не менш, уявляти не було потреби, оскільки сумний сонячний зайчик приліг на стіл і завмер там нерухомо. Всі, хто були у кімнаті, помітили його засмученість. І насамперед – вкритий різнокольоровою глазур’ю чоловічок із запеченого тіста. Помітив і спитав:
– Агов! Чого сумуєш?
Поглянув на незнайомця Сонячний Промінчик сумовито. Чоловічок був гарненький і немовби живий: сам із тіста, довга шуба, зимова шапка і торбинка в руках – з блакитної глазурі, борода, брови й валянки – з білої, рукавички, ніс і ґудзики – з малинової, замість очей – малесенькі родзинки. Ще подалі лежали схожі на нього глазуровані чоловічки з запеченого тіста, проте сумовитим сонячним зайчиком зацікавився саме цей…
– А навіщо тобі знати, чого я сумую? Ти ж мені навряд чи допоможеш, – зітхнув Сонячний Промінчик.
– Ну, не скажи, не скажи, – посміхнувся чоловічок. – Я ж не просте печиво, я – маленький Миколайчик! Мене щойно випекли на честь Святого Миколая, щоб сьогодні діткам подарувати, бо сьогодні – день Миколая Зимового. А якщо мій день настав, то раптом допоможу?! Хтозна, хтозна…
Подумав Сонячний Промінчик, подумав… та й розповів Миколайчику про причину свого смутку. Замислився тоді Миколайчик, білу бороду червоною рукавичкою пригладив, очима-родзинками покліпав та й каже:
– Я би теж хотів новорічну ніч зустріти, але і в мене не вийде також.
Невже і ти без Сонечка загинеш?! – здивувався Сонячний Промінчик.
– Та не загину, ні! Але зачерствію, а святі черствими не бувають.
– Отакої!.. – сонячний зайчик ще більше зажурився. І тут Миколайчик раптом мовив:
– Проте я придумав, як бути нам обом! Стрибни-но мерщій у мою білу глазур і лишайся у ній на ніч.
– Як
