господині баби Параски. Вона сама його виносила, під пахвою, бо не справлялася з величезною купою замовлень. Один домовик у неї вже був – дістався від бабусі, – але його допомоги було замало. Саме він навчив Лукашика всьому, що мають вміти представники їхнього роду-племені. Зокрема, перетворюватися на бика, барана, кота, когута чи щура. Правда, з Лукашика виходили кумедне теля, ягня, курчатко та щурик, але і то хліб, коли треба у всіх на очах пробігти через двір. Дорослі домовичків побачити не могли, хіба почути, як тупотять їхні ніжки, а чого не бачиш – того боїшся, та й перечепитися через невидиме раз плюнути. Щоб не сумувати, баба Параска зрідка пекла на замовлення торти, втім її час минав. Якось біля їхньої хати зупинився автомобіль, з якого вийшов чоловік з жінкою і дівчинкою років п’яти. Вони забирали торт, а коли від’їжджали, господиня тихо сказала: «Беріть з усім». Раптом Лукашика підкинуло у повітря і затягнуло до машини. Бабця стояла біля воріт і тихенько шепотіла: «Пробач, малий. Дякую тобі за все, але ти маєш йти далі. Це добрі люди». Тільки тепер Лукашик згадав, як можна продати домового. Беріть з усім…
Його привезли у велике місто. Ні, люди, які його взяли, й справді не були злими, але вони зовсім не вірили у дива. В жодні. До того ж, їм не була потрібна його допомога, – господарку вела хатня робітниця. Навіть дівчинка не потребувала казок, які він міг розповісти, – їй вистачало телевізора. Лукашику вже й самому здавалося, що його не існує. Спересердя він поламав господарю комп’ютер, але той тільки знизав плечима і відніс техніку в ремонт. Влаштував у ванній потоп – викликали сантехніка. Побив посуд – купили новий. Минуло півроку. Наближалося свято Святого Миколая. Домовичок знав, що той обов’язково прийде до Аліни з солодощами, а отже буде з ким хоч словом перемовитися! На диво у святковий день нікого з господарів вдома не було… Геть сумний, Лукашик сів на ліжко Аліни і почав чекати на святого. Той, як завжди, з’явився невідомо звідки. Клацнув вимикач, і у дверей вже стоїть високий сивий чоловік у теплому светрі, джинсах та високих чоботах на шнурівці. Виглядав він звичайнісінько, тільки очі світилися веселою добротою. Правда, за мить веселість зникла. Дідусь важко зітхнув, прошепотів: «Бідна дитина», – і розвернувся з явним наміром піти геть.
– Стійте! – вигукнув Лукашик. – Добрий вечір!
Святий Миколай, озирнувся:
– Чого тобі, Лукашику? – і звідки тільки знав?
Домовичок розгубився:
– Я думав ви приносите подарунки, – промимрив він.
– Приношу, погодився чоловік. – Але залишати їх тут нема сенсу. Дівчинки не буде вдома дуже і дуже довго.
Щось у його тоні налякало Лукашика так, що шерстка на його спинці встала дибки:
– Чому?
– Захворіла, – сухо відказав дідусь. – Тяжко. Хіба ти не помічав, яка вона бліденька? Ти ж домовик! Мав би розумітися на таких речах!
Лукашика вже била пропасниця. Помічав, звичайно, але не надав значення…
– А ви не можете подарувати їй якісь ліки? – несміливо попросив він.
– Ні,
