язавши очі смужкою вологого лляного полотна. Сиділи разом на призьбі, під дахом. Він витесував дошки на гріб для свого минулого – мріяв позбутися непотрібних речей і думок. Був удвічі старшим від неї. Вона гаптувала комірці і манжети – до чоловічих сорочок. Переважно пропускала крізь вушко голки темні нитки – кольору густого гречаного меду. Рідко – яскраві чи світлі. Вірила забобонам, створювала їх сама для себе. Кожну дію, навіть найбуденнішу – чищення картоплі, смаження книшів, миття підлоги, випасання корів і зливання надоєного за день молока до одного цеберка – розуміла як ритуал. Жертвоприношення незнайомому богові. Коли напружувала уяву, аби побачити того бога – білого, теплого, пахучого – відчувала приємне збудження. Тішилася з острахом і тримала це у великій таємниці від чоловіка. Не могла без огиди тулитися до липкого тіла у ліжку. Терпіти грубу вагу брудних рук на своїх грудях. Слухати потворне рохкання упереміж із свистом і сопінням. А тому найбільше не любила ночей. Здавалися їй довгими залізничними коліями. Нескінченними, неприємними, чужими. Воліла би взагалі не вкладатися до сну з того приводу. Працювала б ліпше уночі, а потім би спала вдень.
– Єк захочеш, то матимеш сина, – його голос був кислим і порожнім, ніби діжка з-під випитого вина. Не відповіла. Бо що мала відповісти?…
– А єк ні, то ні, – вивів по тому легку формулу розрахунку нових життів. Так, ніби це він був богом і міг сам вирішувати – на що зужити свою глину.
– Завтра поїду до Ворохти, до батьків, – промовила твердо. З її очей полилося якесь дивне світло. Химерне, холодне, потойбічне. Ніхто не мав права скасовувати такого несподіваного рішення. Навіть бог. Але не той, що тепер поруч із нею. Інший – який щодня приймає запашну купіль.
– Повернуся у понеділок увечері, заночую в тети.
– Єк хочеш, можеш не вертатися, – засміявся очима.
Дощ поволі вщухав. Мало вийти сонце. Не хотіла сонця. Зібрала шиття і пішла до хати.
– Ади, єк блискавков смереку пробило! – закричав, аж гори здригнулися від того крику.
– То трембіту зроб собі з неї і трембітай, аж поки всі жилки тобі не полускаються, – пробубоніла тихо. Хай ліпше не чує того, бо потім буде злий. А страшний, коли злий.
Не знаю, як так сталося, що я відбився від свого гурту. Усе, що намагаюся пригадати, одразу накривається димною пеленою. Чую уривки незрозумілих фраз, непов’язані між собою слова, бачу нечіткі картинки, але усе швидко розсіюється, губиться у якійсь далекій фрагментарній білизні. Ледве можу поворушити задубілими пальцями рук. Кінцівки вперто мене не слухаються, якийсь час доводиться повзти на четвереньках, по мокрій траві і гірській багнюці, з важким багажем на спині. Сам промоклий наскрізь – до кожної клітинки крові. Хапають дрижаки, але інстинкт боротьби за виживання перемагає, опиняюся біля траси. Ледве підіймаю правицю, аби зупинити першу стрічну машину. Пригальмовує наполовину заповнений бус. Сконцентрувавши рештки останніх сил, втягую своє тіло до салону і кидаю його на найближче сидіння. Ніяк не годен реагувати на здивовані і співчутливі обличчя пасажирів. Але життєдайне тепло з автопічки, струмінь якого розливається по долівці, потихеньку вертає мене до тями. Уламки спогадів стають довшими і все логічніше пов’язаними між собою, а проте ще залишаються глибокі між ними прірви. «Бещади занадто цивілізовані – аби шукати в них ектрему… на травневі канікули поїдемо краще до тих незайманих і диких карпатських гір»… Здається, це вже сьомий день відпочинку – останній день. І нас було семеро – Дорота, Ольга, Агнєшка, Марек, Сташек, Анджей і я. Ну так, «кожної тварі по парі», і тільки я – ніби одинокий вовк чи як там… «сьомий зайвий»… Їм було цілком зручно не помітити мого зникнення, – розмірковував по тих хвилях, якими до мене припливала пам’ять.
– То що, так і будеш їхати зайцем до Франківська? – я почув грубий чоловічий голос, здається, водія буса, але нічого з тих слів мені не було до кінця ясно.
– За проїзд, синку, ти ж не заплатив, – легенько штирхнула мене під бік худенька бабця, що сиділа поруч, – двадцять гривнів.
Почав мацати кишені куртки, потім занурив руку до наплічника. У кишенях зосталися самі злотувки. Гривні – згадав – були десь аж на самому споді багажу. Вийшов на найближчій зупинці і помандрував вздовж траси. Праворуч, обік мене, починався цвинтар. Там стояла вона. Біля могили з двома хрестами…
Наша дорога тягнулася побитими залізничними коліями. Я обіймав її за тонкий стан. Не питав ні імені, ні віку, це не мало значення. Коли розгулявся сильний дощ, дістала яскраву парасольку і підняла високо наді мною.
«Не треба, – сказав очима, – вже не врятує».
Усміхнулася у відповідь. Якось ніжно і втомлено. Світилася наскрізь – ніби потойбічним вогнем. Ніколи не бачив такої дивної і дикої вроди. Вабила, робилася рідною, міцно притискалася до мене. Хотіла відвести до своєї тети. Сказав, що маю гроші – достатньо, аби найняти хороше помешкання. Для самотнього вовка, – додав. І їй це сподобалося.
