пил. З-під потрісканого скла на мене дивляться осяяні щастям молоді обличчя. Намагаюся відшукати в них власні риси. Ніс – дідів, вуста – бабині. Чи навпаки?… Старе дзеркало також вкрите шаром пилу. Ніби пам’ять нащадків. Досить лише дмухнути, заплющивши очі, і…
– Я була змирилася з думкою, що дівуватиму до самої смерті, – вкотре чую розповідь баби Галі. – По-перше, мені вже було двадцять чотири, а тоді таких старих не сватали. По-друге, кому потрібна нещасна сирота, наймичка без посагу? Ну і, по-третє, всі нормальні хлопці пішли на фронт, більшість із них загинули, зосталися самі каліки. В Києві я жила по різних хатах, няньчила чужих дітей, потай мріючи, що й сама колись стану матір’ю. Мріяти ж нікому не заборонено…
Найбільше вона полюбляла згадувати саме цей епізод свого життя – так схожий на казку про Попелюшку, в якої рано померла мама, а батько привів додому недобру мачуху.
– Коли почалася війна, я саме наймитувала під Києвом, у Плютах, жила в однієї доброї жінки на ім’я Оксана. Від німців убереглася хитрістю – просто сховалася в очереті й пересиділа там до самого ранку. Потім мене забрала до себе дядина. Вона жила в просторій квартирі, в центрі Києва. Може, тепер я і не впізнала б того будинку. А, може, його вже давно немає. Краще мені про це не знати…
Пам’ятаю, колись у бабиній хаті стояв сервант. За склом – посуд із вигравіруваними присвятами: «Коханій Галині від Миколи на річницю весілля», «Любій донечці від тата на День народження»… Від усіх отих тарілок і кухликів зосталися самі лише уламки. Зрештою, людські спогади теж складаються з окремих уламків.
– Аж не віриться, що я колись воював. Війна для мене вже давно відійшла у минуле, – прокашлявшись, озвучує власні думки дід.
Лукавив. Адже часто розповідав нам про свої подвиги, про те, як воював з німцями, як потрапив до гітлерівського полону, потім – до сталінського… У чомусь висповідався, щось прикрашав веселими побрехеньками.
– То як же ви познайомилися? – вже не терпиться мені почути найцікавіше.
– Завдяки одному карбованцю. Стільки тоді коштувало сходити в баню, – примруживши очі, усміхається дід.
Переводжу запитальний погляд на бабцю.
– Коли війна нарешті закінчилася, він приїхав у Київ до своїх родичів. А родичі його були сусідами моєї дядини, мешкали з нами в одному будинку, та ще й на одному поверсі. Мабуть, їх тоді не було вдома, не пам’ятаю, бо Микола чомусь прийшов за тим карбованцем до нас. Я відкрила двері. Дивлюся: такий стрункий і вродливий солдат стоїть, але ж бруднющий, як чорт, наче в багнюці хтось його виваляв. Каже: «Рятуйте, сто років не мився». Він і тоді любив пожартувати. Дядина вийшла, дала йому карбованця та й повернулася до своєї кімнати. Я вже думала зачиняти двері, як він раптом з порогу – ні сіло, ні впало: «А ти заміж за мене вийдеш?». Думала: знову жартує. А в самої серце в грудях так сильно закалатало, ніби дзвін у церкві. «Ну, вийду, кажу. – Тільки спершу помийся»…
– Бреше, – прицмокуючи додає дід. – Вона тоді нічого не відповіла, лише розхвилювалася дуже, навіть розплакалася.
– Від
