ХХІ столітті не можна діяти у гірших традиціях real politik, коли усе визначає сама лишень військова сила, шантаж та підступна, цинічна брехня.
Коли стало зрозуміло, що Росія не зупиниться, а буде й далі наступати на Україну, я усвідомив, що традиційними методами війни та дипломатії нам ніколи не здолати ворога. Саме тоді і виникла ідея написати роман, який зобразив би альтернативу усьому тому, що вже було задіяно і Заходом, і Україною в їхній боротьбі проти російського агресора.
Ідею «Ворога, або Гніву Божого» було запозичено мною з досвіду роботи ізраїльських спецслужб, коли після загибелі спортсменів під час Мюнхенської олімпіади 1972 року тодішній прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр ухвалила рішення вчинити фізичну ліквідацію усіх причетних до того страшного терористичного акту.
Майже 20 років ізраїльтяни вишукували своїх ворогів і досягли поставленої мети. І саме такою своєю поведінкою Ізраїль завжди змушував інших рахуватися з його позицією та визнавати його право на життя.
«Ворог, або Гнів Божий» – це альтернативний роман, історія ліквідаційної групи українців, котрі не забажали миритися з тим порядком денним, що диктує зла воля Кремля. Усі персонажі твору є авторською вигадкою, образом того, як могло би статися, якби така група діяла у реальності. Справжнім у романі є тільки ворог, несправедлива війна, епоха, в якій усім нам судилося жити.
Я залишаюся переконаним прихильником комплексної стратегії тиску на РФ, де економічні, інформаційні, дипломатичні та суто військові методи доповнювалися б атмосферою страху та апатії серед ватажків та прихильників терористичних угруповань, що ведуть війну проти України. Агресор розуміє виключно позицію сили. Політика ж умиротворення ніколи не дасть жаданого результату, а тільки розпалюватиме амбіції та апетити нових імператорів ХХІ століття.
Аби не допустити знищення України, не дозволити Росії змінити мапу Європи, ми маємо усвідомити просту річ – окрім нас самих нам ніхто не допоможе у тій повноті всієї міри, якої нам би хотілося. І коли вже говорити про роль простого, звичайного українця в протистоянні агресору – вона видається мені визначальною.
Саме таким простим українцям, які не шукали особистої вигоди, не думали про шалені статки, а йшли на війну, аби боронити свою батьківщину, і присвячується твір – спроба у вирі несправедливих подій зрозуміти можливості та загрози, що два роки тому постали перед Україною.
Ворог, або Гнів Божий
Загиблим за Україну
Ті, хто сподівається увійти в історію звитяжними прем’єр-міністрами або просто міністрами, постачають людей.
Ті, хто хоче стати мільйонерами, постачають гармати і снаряди.
Ті, хто хоче йменуватися «фельдмаршал», «віконт Плат-стріт» або «граф Лоо», вигадують ігри, які називаються планами.
Ті, хто хоче бути переможцями, якщо це можливо, знаходять ворога, якщо необхідно – вигадують його.
Частина перша
Зі слів причетних
Розділ 1
Полковник
– Хто ж ми, люди-и-и??? – голосив одноногий ветеран АТО, простягаючи руки до хмарного неба.
Біля нього вже почала збиратися юрба, і я побачив, що патруль крокує в його сторону, проявляючи увагу до бідолашного українця, якому відтяли його ліву кінцівку у госпіталі, або її відірвало ще там – чи десь під Дебальцевим, чи під Донецьком, а може, й десь на підступах до Луганська й Антрацита. Та війна мала багато адрес, як і жертв, що вже який рік своїм збентежено-несамовито-сумним поглядом дивляться з небес на мільйон разів проклятих, проте все ще живих творців Донбаського пекла.
На його шиї я побачив табличку з проханням допомогти захиснику батьківщини й пластикову баночку, в яку зворушливі кияни та гості столиці час від часу кидали гроші.
– Не чіпай мене! Руки ге-е-еть!!! – голос ветерана летів крізь юрбу, і на хвильку мені стало видно, як один з патрульних намагається взяти бідолашного під руку та вивезти його з площі у напрямку, відомому всім тим, хто хоча б раз за життя мав справу з українською поліцією.
За інших обставин, скоріш за все, я промовчав би. З роками моє гіперболізоване почуття людської справедливості почало притуплятися. Хоч як бажав я залишатися людяним, а життєвий досвід таврував на моїй совісті свої страшні клейма, що рубцювалися широкими, грубими шрамами, які вже не можливо було прибрати ані за допомоги пластичної хірургії, ані улесливими словами цілої армії психоаналітиків. Я був одним із тих, кого містер Хемінгуей після тієї Першої війни назвав «утраченим поколінням», і нам залишалася тільки гірка пам’ять та неквапний рух уперед, без прогресу, ілюзій, жаданих надій. Ми кричали про «сильну руку», яка б навела порядок у нашому спільному
