Земля людей (збірник). Антуан де Сент-Екзюпері
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Земля людей (збірник) - Антуан де Сент-Екзюпері страница
У мене досі перед очима стоїть морок того першого нічного польоту в Аргентину, коли тільки обрідні вогники, розсипані по рівнині, блимали замість зірок.
І кожен вогник в океані мороку позначав диво людського духу. Там, при тому вогнищі, хтось читає чи розмірковує, чи веде щиру розмову. А при цьому, іншому, можливо, хтось лине думкою у Всесвіт і вираховує відстань до туманності Андромеди. А там кохаються. І всі ті вогники по всій долині вимагають живлення. Усі, аж до найскромніших, які світять поетові, вчителеві, теслі. А серед тих живих зірок, скільки ще зачинених вікон, скільки згаслих зірок, скільки поснулих людей…
Гарно було б нам обмінятися звістками. Гарно було б догукатись до котрогось із тих вогнищ, розсіяних по всій рівнині.
Розділ І
Лінія
Було то 1926 року. Я щойно прийшов молодим пілотом у компанію Латекоер, яка раніше за Аеропосталь та Ер-Франс налагодила лінію сполучення Тулуза – Дакар. Там я навчався свого ремесла. Так само, як решта моїх товаришів, я відбував належне новачкові стажування, щоб, зрештою, заслужити честь називатись поштовим. Пробні польоти, рейси Тулуза – Перпіньян, нудні лекції з метеорології в глибині промерзлого ангара. Острах навіювали нам незнані іще гори Іспанії, шанобу – пілоти-бувальці.
Тих бувальців ми зустрічали в ресторані. Насуплені, дещо відсторонені, вони, з поблажливою зверхністю, давали нам поради. І коли хто-небудь із них, повернувшись з Аліканте чи Касабланки, приходив пізніше за решту, у просякнутій дощем шкірянці, і хтось із нас несміливо розпитував про політ, лаконічні відповіді ветерана того грозового дня створювали в нашій уяві сповнений пастками і небезпеками казковий світ, де несподівано виринають прямовисні скелі, а буревії здатні виривати з корінням кедри. Чорні дракони охороняють вхід у долину, а над гірськими хребтами спалахують корони блискавок. Бувальці вміло підживлювали нашу до них повагу. Але часом хто-небудь з них здобував собі також вічну шану, не повернувшись з чергового польоту.
Пригадую одне повернення Бюрі, який згодом таки розбився у Корб’єрах. Той старий пілот підсів до нашого столу і їв голосно плямкаючи, але ні слова не промовляючи, зсутулений від утоми. Був то вечір наприкінці одного з тих непогожих днів, коли на всій лінії, від краю до краю, небо наскрізь гниле, і пілотові здається, гори гойдаються у брудній піні, як ті корабельні гармати, що у давніші часи зривалися з ланцюгів, у шторм, і трощили палубу. Довго дивлячись на Бюрі, я ковтнув слину і таки зважився запитати у нього, чи важкий був рейс. Бюрі не почув; наморщивши лоба, він схилився над своєю тарілкою. На відкритих літаках, в негоду, пілот визирав з-за вітрового скла, щоб ліпше бачити, і ляпаси вітру ще довго потім віддзвонювали йому у вухах. Зрештою, Бюрі звів голову, наче почув мене, прийшов до тями, і голосно розреготався. Його сміх викликав у мене захват, оскільки Бюрі сміявся нечасто, і той несподіваний регіт осяяв його втому. Він не став розводитись про свою звитягу, а мовчки жував собі далі. Але в монотонній атмосфері ресторану, серед клерків, що звільнялись тут від нікчемної напруги своїх буднів, цей товариш з утомленими плечима видався мені навдивовижу шляхетним; з-під його грубої шкаралущі визирнув на мить янгол, який переміг дракона.
Настав, нарешті, вечір, коли мене викликали до директорського кабінету. Директор коротко сказав:
– Завтра вилітаєте.
Я стояв і чекав, що зараз він мене відпустить. Але директор, помовчавши, докинув:
– Ви добре знаєте інструкції?
У ті часи мотори не відзначались такою надійністю, як теперішні. Часто вони, без жодного попередження, зупинялися з різким дзенькотом – наче скляний посуд побився. А як сідати, коли навколо самі скелясті кряжі іспанських гір? «У тих краях, якщо мотор вийшов з ладу, – казали ми, – літак, прощавай! З халепи не вискочиш». Але літак можна замінити. Найважливіше, не наскочити на скелю. Тому нам під страхом найсуворішої кари заборонялось літати над морями хмар, що вкривали гори. Якщо мотор виходив з ладу, пілот, потрапивши в хмару білої куделі, ризикував врізатись у скелю.
Ось чому того вечора, наостанку, повільний голос вкотре наполегливо радив мені:
– Приємно, звісно, йти над Іспанією за компасом над морем хмар хвацькому пілотові, але… – і ще повільніше, – …але пам’ятайте, під тим морем хмар… вічність.
І ось, нараз, той погожий спокій, що постає перед очима, коли виходиш із хмар, набрав для мене іншого, невідомого значення. Лагідний затишок загрожував пасткою. Я уявляв собі неозорий білив полон отам, у мене під ногами. Там внизу, здавалось мені, панує не людська суєта, не гамір, не міська метушня, а іще більш пронизлива тиша, іще більш остаточний спокій. Той білястий глей став для мене межею між