дар небес у мене.
Повідомлення надійшло з Касабланки, звідки ми вилетіли ввечері. Воно забарилось і раптом наздогнало нас за дві тисячі кілометрів, коли ми блукали над морем, між туманом і хмарами. Повідомлення надіслав державний контролер аеродрому в Касабланці. Я прочитав: «Пане де Сент-Екзюпері, я змушений просити Париж ужити проти вас дисциплінарне покарання – вилітаючи з Касабланки, ви розвернулись впритул до ангарів». То правда, що я розвернувся заблизько до ангарів. Також правда, що цей чоловік вичитував мені з обов’язку служби. В бюро аеропорту я не ремствуючи, вислухав би догану. Але вона наздогнала нас там, де була недоречною. Вона луною розійшлась серед обрідних зірок, серед густого туману, над загрозливим морем. Ми тримаємо у своїх руках долю пошти, літака і свою власну, ми маємо щось робити зі своїм життям, а цей зганяє на нас своє роздратування. Але ми з Нері нітрохи не обурились, а навпаки, повеселішали. Ба, навіть неабияк зраділи. Адже тут ми самі собі пани, і він допоміг нам це усвідомити. Чи він, той капрал, не зауважив з наших нашивок, що ми вже капітани? Він перервав наші думи на шляху від Чумацького Шляху до сузір’я Стрільця, коли нас могли турбувати лише події такого масштабу, як зрада місяця…
Першим і єдиним обов’язком планети, що з неї озвався цей чоловік, було передати нам точні цифри, що дали б нам змогу вирахувати шлях серед світил. І вони були хибні. А про решту тій планеті поки що варто б мовчати. І Нері пише мені: «Чим блазнювати, їм би слід нас куди-небудь привести…». «Їм» означає – всьому населенню земної кулі, всім народам з їхніми парламентами й сенатами, з флотами, військами й імператорами. І перечитуючи послання недоумкуватого, що надумав поквитатися з нами, ми повернули в бік Меркурія.
Врятувала нас дивовижна випадковість. Якоїсь миті, вже не сподіваючись дістатися Сіснеро, я повернув під прямим кутом цо берега. Я вирішив триматися цього курсу, аж поки скінчиться пальне. Таким чином, я залишав нам сякий-такий шанс не впасти в море. На лихо, облудні маяки завели мене Господь відає куди. Так само на лихо, через густий туман, у який маємо пірнути, навряд чи вдасться нам успішно приземлитись і не розбитися під час посадки. Але вибору я не мав.
Становище було настільки очевидним, що я лише сумно стенув плечима, коли Нері тицьнув мені повідомлення, яке з годину тому могло б нас урятувати: «Сіснеро намагається визначити, де ми. Сіснеро передає: приблизно двісті шістнадцять…». Сіснеро вже не мовчав у мороці. Сіснеро прокидався, ясно відчутний десь ліворуч. Так, але на якій відстані? Ми з Нері притьмом обговорили ситуацію. Запізно. В цьому ми були одностайні.
Повернувши до Сіснеро, ризикуємо не дотягти до берега. Тож Нері відповів їм: «Пального на годину. Тримаємо курс дев’яносто три».
Тим часом один по одному прокидались інші аеродроми. До нашої розмови приєднались голоси Аґадір, Касабланки, Дакара. В кожному з тих міст здіймали тривогу, диспетчери викликали начальника аеропорту. Начальник аеропорту – наших товаришів. Потроху всі
