ть сюди! Бабуся з дідусем від’їжджають.
− Чи на довго ви їдете? – запитав Кирилко.
− Днів десь на десять, − відповіла бабуся.
− А куди ви від’їжджаєте? – поцікавилася Ліза.
− У Стокгольм, − промовив дідусь.
− А, це туди, де музей Пеппі!?
− Їдемо на прем’єру нашого дитячого мюзиклу, − пояснили бабуся і дідусь.
− І нам хочеться!
− Обіцяємо, що влітку обов’язково візьмемо вас із собою.
− Значить, ми залишимося без бабусиних казок аж на цілих десять вечорів? – запитала Ліза.
− Ні в якому разі! Настав час познайомити вас із кимось. У вашій книжковій шафі живе хтось такий…
− Хто там живе? – поцікавився Кирилко.
− Букі! – гукнула бабуся, і з полички стрибнув потішний ельф. На ньому був старовинний фрак, метелик та окуляри в золоченій оправі.
− Ти хто?
− Букі Азбукін до ваших послуг! – відрекомендувався ельф і уклонився.
− Букі – мій давній приятель, − пояснила бабуся, − тепер у вас з’явився надійний і розумний друг! Він допоможе вам жити щодня цікаво і з користю.
− І ви свій час проведіть корисно і цікаво, − сказав Кирилко.
− Та не забудьте привезти нам подарунки! – додала Ліза.
− А що б вам хотілося?
− Мені новий капелюшок! – попрохала Ліза.
− А мені велику карту світу! – сказав Кирилко.
− Ну а ми будемо від вас чекати подарунків!
− А яких же? – здивувалися брат із сестрою.
− Ваші нові знання будуть для нас найкращими подарунками!
− Коли повернемось – подивимось, − пообіцяв дідусь. – А тепер нам час, − додав він, поглянувши на годинник.
− Щасливої подорожі, − в один голос гукнули діти.
− І вам, малеча! – почулося у відповідь.
− І з чого почнемо нашу казкову подорож? – поцікавився Букі, коли бабуся з дідусем від’їхали.
− А давайте про «цікаво» і «з користю», − запропонувала Ліза.
− Дуже добре, − промовив Букі і оголосив, − перша казка називається так: «Цікаво і з користю».
Цікаво і з користю
Дівчинка з мамою гуляли у Міському саду, спускаючись широкими сходами, милувалися першими весняними квітами.
− Тюльпани, нарциси, − промовляла дівчинка знайомі назви, − а ці виразні квіточки як називаються?
− Це фіалки.
− Ой, поглянь, мамо, який красивий метелик! Він нагадує квітку! – крикнула дівчинка.
− А, можливо, він не метелик, а літаюча квітка! – посміхнулася мама.
− Ти жартуєш? – здивувалася мала. – Це ж не казка, а природа!
− У природи багато дивного й казкового, треба лише приглянутися, прислухатися і тоді…
− Що тоді! – нетерпляче запитала дівчинка.
Але мама не встигла відповісти, бо в цю мить зустріла свою колишню знайому, і між ними зав’язалася жвава розмова, в якій щоразу нова фраза починалася зі слів:
− А пам’ятаєш?…
− А пригадуєш?…
Дівчинка слухала-слухала і їй стало скучно.
− Я ж нічого цього не пам’ятаю, з ким же мені поговорити?
− Бачиш, − показала мама, − на тій ялинці сидить білка – піди до неї!
− І що, з нею розмовляти?! – здивувалася дівчинка.
Мама у відповідь кивнула.
Дівчинка неохоче підійшла до ялинки і стала дивитися на білку. А та, в свою чергу, уважно спостерігала за дівчинкою.
− Ти хто?
− Я – Очка!
− А де ж Біл?
− Звідки я знаю, − відповіла білка, − Біл сам по собі.
− Біл – це хто?
− Біл – це мій друг, він Біл, а я – Очка. А ти хто?
− Я просто дівчинка.
− Ти не просто дівчинка, − повторила її Очка, − ти рудоволоса дівчинка з хвостиками.
− Ну і що?
− А те, що ми з тобою схожі, − зробила висновок Очка. – Я давно спостерігаю за тобою.
− Давай будемо друзями! – запропонувала дівчинка.
