колоски!
– Добре! Вставай і швидко рушай мені по полю! Як не назбираєш повну торбу, то тут тебе й заб’ю! Бо ти, Миросько, їси більше від усіх нас, а як колоски збирати, то вінка плетеш!
Мирося ще трохи плаче. Тоді поволі колінкує, потроху підводиться із колін і тут тільки помічає, що із босих її ніг цвіркає по стерні кров – і з підошов, і з колін, і руки, як падала, геть стерла.
– Болить!.. – схлипує Мирося.
– Не знаєш, що робити?! – усе ще сердиться на неї Іван. – Їла квашеного огірка? Тепер сідай, помочися в жменю і потри тим вавки, воно й затягне.
Мирося слухає брата. Вона тут-таки й сідає на стерню, миє ще теплим вавки, вони щемлять – але кров потроху зупиняється.
А увечері, перед тим, як впасти в сіно до сну, Мирося ще трохи скиглить, бо їй болить, особливо ноги. А тоді вона згадує про Іванові ліки, біжить на вулицю, під осокори – щоб назавтра не так боляче було ходити босими ногами по стерні – повертається назад у хату й укладається на соломі.
– А чому Антося із Василем не ходять разом із нами на поле по колоски? – питається Мирося в мене про своїх двоюрідних сестру і брата.
– Бо їм того не треба.
– Як це? Не треба колосків?! А що ж вони будуть їсти?… – не може зрозуміти.
– Колоски їм потрібні, тільки не треба ходити за ними аж на поле.
– Як це?!
– У Антосі і Василя є батько. Дядько Арсен завідує колгоспним током, то його діти мають право набирати колосків прямо із молотарки, – зітхаю, і додаю свою гірку примовку: – А у вас немає батька.
А вранці моя Мирося виходить у двір і зразу ж бачить там Антосю; Миросі дуже кривдно.
– Ти куди?! – гукає її подружка.
Але моя Мирося мовчить, вона виходить за ворота і тільки тут озирається.
– У вас є батько, а в нас немає!!! – кричить вона і відвертається від Антосі.
Та розпачливо розводить руками і йде назад до своєї хати.
– На мене там Мирося чомусь розсердилася, – розказує вона Олександрі.
– А то чому?
– Бо у мене є тато, а у Миросі немає!..
– Ясно… – взуває чоботи Арсен. – Знов тої самої?! – каже понуро.
– Та ти на них не сердься, – обійняла біля порогу свого чоловіка Олександра. – Вони тяжко бідують. Пожалій ти ту Маринку!
– Скільки раз жалів! А воно одно й те ж саме…
– Пообіцяй мені тепер, що не будеш на неї сердитись.
– Як скажеш, це ж твоя рідня.
Олександра поцілувала уже в дверях Арсена – де це видано для села! – і він пішов спокійний.
Цього дня на полі останні молотарки домолочували зерно.
– Миросю-у-у! – гукнув Арсен племінницю. – Йди-но сюди, я тобі щось скажу.
Мирося прийшла. Стоїть, похнюпилась. Їй соромно, бо із голови все не сходить Антося і те, що вона їй сьогодні вранці сказала. «Буде сваритися», – подумала Мирося. Але Арсен не сварився.
– Ну що, багато сьогодні
