може, вона, сину, потіпаха? Може, яка гуляща, волоцюга? Може, у неї батьки п’яниці?
– Це моя жінка, Анфіса!
– Геть і не вимовлю я це ймення, бач, як назвали, – не хотіла такої невістки мати Григорова, Ялина. – Анфіс-с-с-са! У нас і таких імен немає. Вона ж, сину, кацапка, а це такі люди… Що, хіба в своєму селі гарних дівчат немає? Зійшлися ви якось так, не по-людському. Яка це порядна жінка так поїхала б далеко. Не треба нам тут ніякої Анфіси!
– То що ж мені тепер із нею робити?
– А нехай їде назад, звідки приїхала! – гонив невістку батько.
Анфіса плакала. Була молода-молодюсінька, несмілива; боялася сама за хвіртку вийти. Так і жила, терпіла. Але свекри їй не давали жити.
– До роботи незугарна, – одно товкла Ялина. – Як що спитаю, мовчить, плаче, я вже не можу, сину.
– Людей стидно! – Петро аж сичав. – Ні плаття, ні сорочки з собою не привезла. Це що, Григоре, ми вже найгірші поміж людьми, що ти нам старчиху якусь привіз? А худе, а тонке! Фу, а не жінка!
– То ви на неї не сваріться, говоріть по-доброму.
– Оце вже ні! – кричала мати. – Та хто вона тут така, щоб я до неї говорила? Кацапка замурзана! Ой, не можу! Стидно людям в очі дивитися, от що ти, сину, наробив.
Тільки тиждень минув, а невістку виганяли з хати.
– Ти бач, Петю?! – кричала Ялина, стоячи спеціально посеред подвір’я, щоб люди чули. – Я її попросила бараболі свиням наварити, а вона питає: что єто такое? Вона не знає, що таке баняк! Не вміє хати вимести! Дитини не годна втишити!
– Геть із хати! – тим часом кричав Петро і пхав невістку в спину, із сіней. Аж та на вулиці спотикнулась і заплакала гірко-гірко:
– Да куда же мне деваться?
– А туда, звідки ти прієхала! Геть!
– Дайте хоть ребенка поцелую!
– Та забирай свого рєбьйонка і вмотуй звідси!
– Ні, дитини не віддам! – уступилася Ялина. – Дитина наша! А ти – геть із обійстя, щоб і духу не чуть!
Григора не було вдома. Анфіса переплакала надворі, дочекалася, поки свекри підуть із хати, убігла, замотала у вузлик шмаття і пішла дорогою із села – до залізниці.
Ніхто Анфіси не шукав.
Маленький Петя два роки ріс без мами.
У садку у Кесарів вони гралися із моєю Миросею – колупалися у землі, ямки викладали квіточками, камінчиками, хоронили у тих ямках дохлих курчат, жуків, череватих жаб-ропух. Або йшли на дорогу і там малювали дрючком по поросі – кружечки, хрестики, робили хатки, з болота млинчики.
– А, гаспидська дитина! – кричала Ялина і бігла, як навіжена, до дітей, як бачила, що сиділи на дорозі в колії. – Я що казала, із садка не виходити, га?! – і била Петю рукою нижче спини.
А тоді вигадала: взяла мотузку і прив’язала онука до дерева. Обмотала туго довкола живота, а іншим кінцем – за стовбур груші.
– Сиди тут! – сказала. – А як побачу, що втечеш, то закину в темну яму!
Петі було три роки. Якось гралися вони з Миросею коло дерева, як тут почули
