підлеглого, з подивом зауважив, що обидва ці почуття, тобто і розчарування, і радість, непідробні. Залишалося тільки здогадуватись, яким чином вони одночасно наповнювали самого Самковського.
Щойно шеф умостився за свій стіл, ад’юнкт навіть вийшов на сходи і гукнув черговому, аби той приготував дві філіжанки кави, після цього повернувся до кабінету і, притулившись плечем до шафи з документами, спробував розпитати Вістовича, як йому велося весь цей час. Втім комісар лише віджартувався без будь-якого запалу про німецьких жінок і шнапс, жодним словом не згадавши, ясна річ, про свої не вельми приємні пригоди в Данциґу. Змовчавши про те, як потрапив до рук Geheimpolizei, він лише зауважив, що має особливе доручення від столичної поліції і, найпевніше, саме цим і буде займатися в найближчий час.
Самковський більше не допитувався і, промовивши щось про те, як йому радісно бачити знову шефа, повернувся до своєї роботи. Вістович же розгорнув папку з матеріалами про віденські вбивства, яку отримав від Штальмана. Йому все ще невтямки було, як він може допомогти австрійській поліції, але в своєму становищі мусив зробити все, що від нього залежить. Хоча й розумів, що Штальман здатен примусити зробити більше. Сам шеф-інспектор розмістився в «Hotelu Krakowskim» і дав Вістовичу не більше двох-трьох днів на роботу в Лемберзі. Після цього їм слід було б вирушити до Відня. Щодня звідти він мав отримувати телеграми про перебіг розслідування, і перша прийшла сьогодні вранці. У Відні поки що без характерних убивств, нікого не затримано.
Усі три злочини, як зрозумів Вістович з рапортів віденських поліцейських, фотографій та інших матеріалів, що їх отримав від Штальмана, справді скоєні за одним сценарієм. Жертву зґвалтовано, а потім жорстоко вбито ножем. Мертвих знаходили просто посеред вулиці, ніби вбивця хизувався своєю диявольською майстерністю. «Можна тільки уявити, який страх охопив там усіх, хто читає газети», – подумалось комісару.
Штальман розшукав його аж у Данциґу тільки тому, що Вістовичу одного разу вдалося схопити серійного вбивцю. Але ж, чорт забирай, не всі маніяки однакові…
– Скажіть, Самковський, – комісар, нарешті, відірвався від папки, – чи зберігаються ще тут, у Дирекції, матеріали справи того убивці німфоманок?
– Доктора Аркадіуша Тофіля? – перепитав ад’юнкт.
– Саме так, – відповів Вістович, – того психіатра, що сам виявився психом…
Підлеглий кивнув і, поправивши окуляри, підійшов до шафи. Відімкнувши замка, Самковський довго копирсався в її нутрощах, поки врешті не дістав звідти чималу підшивку справи доктора Тофіля. Здмухнувши порохи, ад’юнкт поклав документи перед шефом. Щойно Вістович перегорнув першу сторінку, як спогади миттю ожили, мовби це було вчора, і вони з Самковським перезирнулися. Той, видно, також пам’ятав, як у вересні 1902 року місто сколихнула новина про вбивство доньки соляного магната, Кшиштофа Вольфовича, Алоїзи в готелі «Три Корони». Як з’ясувалось, дівчина була тільки першою жертвою. Невдовзі сталася ціла серія таких убивств. За іронією долі, убивцею виявився найбільший знавець усіляких маніяків та збоченців Львова, який навіть погодився
