поліцейського до нашої справи.
– Поліцейські не бувають колишніми, – буркнув Віхура. – Як і військові, до речі. А ось комісари йдуть у відставку.
– З формулюванням визначимося, – відмахнувся Зубов. – Ми витрачаємо забагато часу, панове. Самі побачите. Видовище красномовне. Прошу за мною.
Розділ п’ятий
Перший свідок і чоловічі капці
Видовище справді не потребувало додаткових коментарів.
Посеред невеличкої зали помешкання на другому поверсі, вікна якого виходили на похмуру осінню площу, лежала, розкинувши руки, жінка. Обличчя закривали просякнуті кров’ю пасма волосся, яке за життя мало колір стиглого каштану. Кров тут була всюди – довкола голови, на її халаті, на світлій сорочці, що з-під нього визирала, круг тулуба, на стінах, на дзеркалі. Складалося враження – вбивця навмисне розбризкав її, роблячи якийсь, зрозумілий лише йому, останній кривавий акорд.
У кутку валявся важкий підсвічник. Гострі краї його, як і вся основа, теж вимастилися в кров. Віхура миттю повернувся в недалеке минуле, коли опинятися на місцях злочинів та оглядати трупи для нього було ледь не щоденною справою та неодмінною частиною роботи.
Відтак відразу пожвавився. На його обличчя навіть повернувся звичний червоний колір. Безцеремонно відсунувши плечем Зубова, відставний комісар присів біля знаряддя вбивства, потім став навколішки, оглянув, не торкаючись руками. Розпрямивши спину, витяг із кишені футляр із слонової кістки, звідти – рогові окуляри в товстій оправі, начепив їх, знову приглядівся.
– Били цим, – мовив, не повертаючись, ніби в когось були сумніви. – По голові, багато разів. Мозок вибили. Ось, запікся.
Тицьнувши пальцем в основу підсвічника, Віхура, уже ні на кого не зважаючи, обережно, аби не стати в кров, підступив до мертвого тіла. Нависнувши над ним, придивився уважно.
– Вона давно так лежить, – зробив висновок. – Кров загусла. Хоча, думаю, коли б її не знайшли, – не врятували. Так луплять із ненависті, коли охоплює сліпа лють.
Обійшовши тіло, Віхура присів з протилежного боку, над головою, легко торкнувся пучками розбитого черепа.
– Спершу вдарили сюди, отак, – вказівний палець пересунувся до маківки. – Вона не чекала удару, бо напали ззаду. Втім, могло бути інакше.
– Як? – хором запитали Кошовий та Зубов.
– Теж не чекала нападу. Або тому, що довіряла вбивці. Тобто не бачила небезпеки саме від нього, з його боку. Хоча… так чи інакше вона його знала. Вхідні двері ж цілі, сама відчинила, не ламали. Я звернув увагу.
Нічого більше сказати не встиг.
Досі причинені двері в сусідню кімнату, спальну, рипнули. Їх прочинив молодик в офіцерській формі й застиг у проймі, тримаючись за край, аби не впасти.
– Антон Платов, – зітхнув Зубов. – Знайомтеся, панове.
Капітан мав причини для скорботи.
Його молодший товариш був п’яний або вже, або ще не проспався з ночі.
