дочки. Це заспокоїло Маріон, але вона все ж таки сподівалася, що жінка зрозуміє, що відбувається, бо вона хотіла бачити сльози.
Альвар опустив руку на плече Марґіт та забрав у неї глечик з кавою.
– Я можу допомогти з обслуговуванням. Кінець поховальної церемонії був досить красивим.
– Ми так і не розповіли матері, що трапилося. Якщо будете з нею говорити, не здумайте згадувати про розлив мозкової крові, – сказала Марґіт. Ви, напевно, з пошти. Товариш Аніти по роботі?
Маріон вручила чашку кави своєму братові, щоб дати трохи часу подумати, але Альвар вже встигнув погодитися. Аніта, очевидно, не розповіла про своє звільнення і про нову роботу в перукарні «Туккатайка». Це не було чимось екстраординарним, бо люди постійно втрачають роботу, тому вона, напевно, не хотіла пояснювати й описувати нове робоче місце цій групі людей. Під час приймання їжі у промовах згадувалися сходи будинку Наакка та інша нікчемність – не більше за сміття. У словах було дуже мало спільного із справжнім життям Аніти. Маріон помітила, що пригнічений гнів знову піднімається у її грудях. Людей, які не знали покійну, не повинно було бути на проводі її у вічне життя. Це її розлютило б. Вона хотіла б, щоб гості пили вино, танцювали, щоб звучала «Абба» і щоб була Хелена, а не Ламберт. Коли священник читав промову, Ламберт шепотів Маріон, що вони з братом марно турбувалися і все йшло чудово. Ніхто не згадав про те, що трапилося з Хеленою і ніхто не пам’ятав Ламберта, навіть Маріон або Альвара. Час зробив своє діло.
– Ми не могли розпізнати, що Аніта носила в собі щось подібне, – продовжувала Марґіт.
– Депресія може бути підступною, – визнав Альвар.
– Ви теж нічого не помічали?
– Ну, може останнім часом Аніта була трошки більш відлюдкуватою, – сказав чоловік і подивився на Маріон, щоб отримати підтвердження. Вона нічого не говорила. Вона була не в змозі. Вона намагалася намацати в кишені носовички, але вони скінчилися. Альвар дав їй серветку. Маріон приклала її до очей.
– Аніта ніколи не була соціальною людиною, – сказала її сестра. – Мені самій потрібно було дзвонити їй частіше і питати про справи.
– Як тримається Норма? – спитав співрозмовник.
– Їй, напевно, зараз найскладніше.
– Норма хоче займатися всіма справами сама.
– Якщо ми можемо якось допомогти…
– Дякую, буду мати на увазі. Було б непогано поговорити з колегами Аніти, але я не можу нікого впізнати, – сказала Марґіт і розповіла, як дзвонила на поштове відділення серед усієї метушні та просила передати інформацію про похорон, але жінка, яка відповіла на дзвінок, не знала, про кого йшла мова.
– На пошті великий плин кадрів, – визнав Альвар.
Розмова почала рухатися в неприємному напрямку, брат міг довести цю вигадану історію до кінця. Маріон обережно відійшла подалі та він непомітно кивнув їй, продовжуючи подавати каву. Здавалося, що Марґіт зовсім забула, що колеги Аніти
