щось, чому не було пояснення, підказувало: на шульзі можна зіграти, це буде одна з безпрограшних ставок.
– Я називаюся паном Кошовим. Можеш звати мене паном Климентієм, паном адвокатом, як тобі зручно. Я буду тебе захищати, – сказав він.
– На мене не нападали, – спокійно, зовсім по-дитячому пояснив хлоп. – Луку ніхто не кривдив. Мама казали, що Луку гріх кривдити. Божа людина.
– Отож. Апостол, святий Лука, – кивнув Клим. – Ти знаєш, чому ти тут?
– Це лікарня, – відповів парубок і зараз говорив серйозно, з вірою в себе та свої слова.
– Яка лікарня?
– Інша.
Чорт забирай, слова з нього доводиться витягати кліщами!
– Інша, ніж яка, Лукане?
– Ніж та, де я вже був. Теж окрема кімната і ґрати на вікнах. Спати твердо. Тільки я, паночку, не скаржуся. Не треба мене бити.
– Чекай, тебе хтось бив? – насторожився Кошовий. – Де, коли, скільки разів? Кажи, не бійся.
– Нє, – Лука посміхнувся на весь широкий рот, з кутика потекла тоненька цівка слини. – То вони мене най ся боять. Я хтів би видіти того, хто мене зачепить, паночку. То більше лякають. Думають: як дурний хлоп, так і не дужий, слабий.
– Ти справді вважаєш себе дурником, Лукане? – Клим трохи подався вперед.
– Нє, – він мотнув патлатою головою. – Я не є аж такий дурник. Хоч і не є такий розумний, як ось всі пани довкола. Та вшєкі люди потрібні.
З цим важно не погодитися.
– Авжеж, – кивнув Кошовий. – Тепер скажи мені, чого ти постійно в лікарнях. Що болить?
– Коли нічого. Коли – отут, – велика долоня накрила вузького лоба, і Кошовий знову мимоволі зазначив: ліва рука.
– Кажеш, голова болить? І часто?
– Нє. Знаєте, коли ходжу по вулицях сам, бачу якихось кобєт, що посміхаються й моргають, тоді починає боліти. Тому мама й казали: сиди вдома, Лукане. По господарству допомагай. Як не то, міхи дядькам вантаж на двірці[20] чи десь на базарі. Сили, кажуть, вистачає в тебе на двох, а то й на трьох.
– Правду каже?
– Чого ж, – радо погодився Лука, стиснувши й показавши Кошовому свої кулачиська. – Троха є.
– А з кобітами як даєш собі раду?
– Якось уже даю, – відмахнувся той.
– Маєш, може, яку приятельку, чи шукаєш їх десь?
– Он там шукаю, – Лука кивнув головою кудись через Климове плече, в бік віконечка. – Ходи зі мною, покажу.
– Ні, Лукане. Поки ти мусиш бути тут.
– Та розумію, – посмішка повільно сповзла з лиця. – Вони кажуть, що я дівку забив.
Кошовий напружився. Шукав способу, як перевести розмову в потрібне русло, і – маєш, хлопець сам заговорив.
– А ти – забивав чи ні? Як сам вважаєш?
– Не знаю, – Лука знизав могутніми плечима. – Я подивитися хотів, що вони тамки
Тут: залізничний вокзал.
