по прямой до асфальта. А потом, как увидишь знак, едь по главной, понял?
Це напівпитальне, напівпогрозливе донбаське «понял?», сказане з неповторним, як гуркіт вугільної вагонетки, натиском, ні з чим не переплутати.
Ми перезирнулись і зітхнули. Розвернулись, і коли машина від’їхала від нашого нічного інформатора, Вадим знову дістав свій автомат. Інакше ніяк. Через блокпост. Повз чоловіка з рушницею.
Хмільний вартовий із берданкою пропустив таку чудову нагоду оглянути підозрілий джип і вже знову поринув був у нічні сновидіння. Аж тут джип на всій швидкості повертається. Ми знову пролетіли укріплення з мішків, а вартовий навіть не зняв рушницю з плеча. Зрозумів, очевидно, що не встигне.
Через годину або близько того ми стояли біля найвищої точки в луганському степу. Над обеліском крізь хмари пробивався місяць, і ми, чекаючи вірних товаришів Вадима, перекидалися словами невиразної розмови про країну та розколотий народ.
Коли до нашої машини під’їхали Вадимові друзі, я перекинув свої речі з його джипа в їхній позашляховик і міцно обійняв чоловіка, про існування якого ще вранці не знав. І ось увечері він уже рятував нас від швидкої розправи.
Далі обійшлося без пригод. Хлопці змогли відправити нашу групу до Києва.
Уже в Києві я довідався, що на виїзді з Луганська – якраз на тій дорозі, що вела до Тореза, – на нас чекали люди зі зброєю та георгіївськими стрічками. Тоді мені здавалося, що все ще можна виправити. Тоді я вірив, що суворі донбаські мужики, склавши зброю, знову візьмуться з’ясовувати стосунки тільки за допомогою напористих слів. Не зі зла. А тому, що всі тут так говорять. Навіть українські патріоти.
Тисяча вісімсот двадцять три плюс один
Граф Сен-Жермен не вважав Майдан тим місцем, де почувався добре. Збоку він бачив усе те, що мешканці козацького куреня намагалися не помічати. Потворність мішків, навалених упоперек найкращої вулиці найкращого міста на Землі. Чад із прокопчених бочок, що роз’їдає очі. І п’яних колгоспників, котрі настирливо намагаються примазатися до революції. Він був воїном і любив порядок. Саме тому Сен-Жермен не любив революцій. Він думав, що спостерігатиме за нею збоку. Але одного разу йому запропонували взяти участь у розгоні бунту. І він, гарненько подумавши, зрозумів, що й контрреволюція не його стихія. Тим паче, що люди, які захищали законну владу, з захватом зривали й топтали державні прапори, з якими йшли на площу вкриті кіптявою господарі наметів.
Цього він не міг збагнути. Будь-який дипломований психолог назвав би хід думок Сен-Жермена хитромудрими слівцями «когнітивний дисонанс». Але нехай до психологів звертаються екзальтовані панянки з товстими коханцями та маленькими собачками. Наш герой волів до всього доходити власним розумом. Він не хотів бути схожим на воїна армії клонів і тому відмовився стояти в лаві однакових людей у чорному. Хоча братами по зброї вважав саме їх. Тих, у кого летіли «коктейлі Молотова» і хто бився БТРом об барикаду, як тараном, що пробивається в дерев’яну браму гірської фортеці.
Тоді
