ти знаєш.
Толя тихо, але наполегливо перебив його:
– Ну, по-перше, бандити там не всі. І тут у нас дуже хороші люди. Весь намет із Донецька, тридцять людей. А по-друге, який я герой? Просто хочу жити чесно і хочу, щоб усім жилося краще. Якось так. А закінчиться Майдан – повернуся до села.
– До якого села?
Для Юрка це була новина. Людина з Донецька живе в селі. Цезар, мабуть, думав, що в Донецьку всі шахтарі. «Вышел в степь донецкую» і таке інше.
– Я ж із-під Опитного, там земля моя, трактор. Там мій дід ще орав.
– То ти, виходить, донецький колгоспник? – навіть у тому, як Юра здивувався, повіяло безпардонністю, на яку співрозмовник міг образитись. Але Толя анітрохи не обурився, а ще більше усміхнувся.
– Так, Юро, саме так. Донецький колгоспник.
– Ну, бувай, колгоспнику, – попрощався з ним Цезар і велично рушив на своєму троні далі Майданом.
Я дивився на Юру і думав про те, що з ним буде, коли він повернеться до себе в Євпаторію. І чи зможе повернутися на дідівську землю донецький колгоспник Толя.
Цезар тиснув на кнопку, бурмочучи ледь розбірливо: «Залипає, стерво, їде тільки вперед… Треба лагодити».
Двоє молодих людей, хлопець і дівчина, щось шепотіли одне одному, злегка торкнувшись теплими балаклавами. Революція, як розумна і не дуже красива жінка, ще не закохала мене в себе, але вже зацікавила.
Удома дружина, цьомнувши мене в щоку, уперше не сварила за пропахлий димом комір куртки. Мені знову схотілося прийти на Майдан і побачити синьо-золоте море прапорів над смішливим натовпом. Сміх Майдану був цілковито щирим. Не надсадним клекотінням порваних нервів у горлі недоумкуватого алкоголіка, притиснутого вгодованими міліцейськими тілами. І не ситим реготом патриція, розбещеного необмеженою владою. Майдан сміявся від надлишку свободи. І він готовий був поділитися нею з кожним новачком, який боязко проходив головною площею країни повз ряди складених гіркою шин і розпечених від вогню залізних бочок. Язики полум’я лизали закіптюжені бляшанки. А сміх свободи осявав замурзані обличчя, достоту як мерехтливий вогонь. «Побратиме, друже, товаришу», – так зверталися до тебе незнайомі люди, і ти не сумнівався ані хвилини в щирості цих дивовижних слів. Ці люди, здавалося мені, рухалися тільки вперед, тому що в їхньому житті назавжди зламалась опція «задній хід». Як у візку-троні, що на ньому кружляв площею Юра.
Однак тільки-но ти залишав площу, як тебе охоплювали сумніви. Перегороджені мішками дороги заважали їздити містом. Чорний від кіптяви сніг ніхто не прибирав на Хрещатику, і він пресувався в чорний лід. У тролейбусах бурчали немолоді жінки в беретах, називаючи революціонерів «панаєхавшими». А втім, вони так само завзято лаяли і президента, бо в наших тролейбусах загалом не люблять президентів, тож цей жанр вербальних протестів не дивував слух новизною. Проте звична біла картинка центру Києва, перефарбована у вогняні та чорні тони, зізнаюся, злегка дратувала. Ну а потім усе стало змінюватися так стрімко, що з телевізора ледь не щодня звучала фраза
