поїздки. А потім, нікуди діватись, здався остаточно. Він же не зовсім дурний. Розуміє, що напередодні виборів кваліфіковані журналісти, та ще й із досвідом редакторської та партійної роботи, на дорозі не валяються.
– Навіть не віриться, що менше ніж за добу я зустріну Сашу, – мрійливо говорила вона Ліді після невеликої паузи. – Я тебе із ним обов’язково познайомлю. Це такий мужчина, які зустрічаються один раз за все життя. І то не кожній жінці.
Зоя жила передчуттям зустрічі з організатором прес-туру Олександром Шкурландом, із яким минулої осені подорожувала кораблем у Стамбул. Про ту подорож вона зберегла найприємніші спогади. Тож коли під час вечері спиртне розв’язало язики, стала захоплено розповідати про непрості й ризиковані мандри.
– Пам’ятаєте, що діялося на Чорному й Азовському морях у середині листопада? – запитально-ствердно говорила Зоя. – Випуски новин на радіо й телебаченні нагадували тоді оперативні повідомлення із фронтів: у Чорному та Азовському морях небаченої сили шторм… У Керченській протоці тоне танкер… Зазнали катастрофи й сіли на мілину два російські судна… Затонули два кораблі з вантажем металу, грецькі й турецькі суховантажі, дві баржі та морський плавучий кран… Кораблі не витримують вітру, що досягає тридцяти метрів на секунду, і хвиль заввишки 4–5 метрів… Розламався танкер з мазутом… Азовському морю загрожує екологічна катастрофа…
– Останнє повідомлення надійшло у ніч з одинадцятого на дванадцяте листопада, – з героїчним пафосом у голосі, так, ніби заново переживала ту романтичну пригоду, розповідала Зоя. – Саме тоді, коли ми добиралися поїздом до Одеси. А наступного дня по обіді на теплоході «Пальміра» наша група вирушала в круїз за маршрутом Одеса-Стамбул-Одеса. Звичайно, ми ризикували. Але хто б не ризикнув, коли випадає така нагода? Та ще й уперше в житті. Більш розважливі, правда, залишилися вдома. А їхнє місце зайняли 36 таких відчайдухів, як я.
– У призначений час, – вела вона далі, – автобус висадив нас на морвокзалі, біля пам’ятника маленькому Боделанчику. Так лагідно називають цю бронзову скульптуру пухленького немовляти справжні одесити. По провінційному неспішно відбувалися процедури реєстрації, митного контролю та розселення по каютах. Вже давно пробила година відправлення, давно прийняли трап і подали буксир, а «Пальміра» усе ще не спішила виходити в море. Так, ніби не хотіла прощатися із затишним рідним причалом. Лише на зворотному шляху під час прес-конференції, яку влаштував капітан «Пальміри», ми довідалися, що причиною тієї затримки був шторм, який розгулявся на шляху нашого корабля. Капітан навмисне затримав вихід у море, перечікуючи, поки вгамується стихія. А потім майже всю дорогу до Стамбула ми йшли на хвості у шторму.
– А сильно хитало? – допитувалася Ліда, яка з дитинства любила слухати всілякі цікаві оповідки. Особливо, коли своїми спогадами ділилися учасники тих подій.
– Як на новачків, то навіть добряче, – по-геройськи надимала словесні щоки Зоя. – У танцювальному
